Наш яничар[5] мав три підводи і семеро бранців. Крім нього, йшло ще п'ятеро яничарів у синіх шароварах, червоних сап'янцях, білих ковпаках і троє асабів у смушкових шапках, з довгими списами в руках. На шапці нашого кульгавого яничара гойдалося запилене страусове перо, що звисало геть аж на спину.
Поки яничар був у лісі, всі його три підводи стояли на узбіччі, пропускаючи решту.
Яничари зустріли реготом малюків і коня.
Що вони там лопотіли по-турецькому, Гергей, звісно, не розумів. Мабуть, про нього і Віцушку. Подивляться на них і сміються. А як поглянуть на коня — розмахують руками, наче мух відганяють.
Турок кинув дітей на фіру, просто на клумаки з майном. Там сиділа товстощока дівчина-невільниця, ноги в неї були скуті ланцюгом. Їй і доручили доглядати дітей. Затим один з яничарів розв'язав брудний мішок і став діставати з нього дитячу одежу. Тут знайшлося все необхідне. І сукенка, і маленький кожушок, і чумарка з металевими гудзиками, і шапка, і капелюшок, і маленькі чобітки. Турок вибрав дві сорочечки і маленький кожушок, кинув усе це на фіру.
— Одягни їх! — наказав одноокий дівчині.
Дівчині на вигляд було років сімнадцять. Одягаючи малюків, вона голубила їх, обціловувала.
— Як тебе звати, моє янголятко?
— Віцушка.
— А тебе, моє серденько?
— Гергей.
— Не плачте, мої любі. Я вас не покину.
— Я хочу додому,— заплакав Гергей.
— І я теж...— схлипувала Віцушка.
Дівчина міцно обняла малюків і притисла до себе:
— Добрий боженько приведе нас згодом додому, тільки не треба плакати.
2
Сільські собаки, сердито гавкаючи, наскакували на довговолосого прочанина з білою бородою. Вони б і сутану його роздерли, якби він не відбивався від них довгим ціпком з хрестом нагорі.
Прочанин йшов спочатку посередині шляху, але, побачивши, що кудлатих великих псів більшає, відступив до плоту, чекаючи, поки хтось вийде з хати і врятує його від цієї собачої облоги.
Але погляди людей, що повиходили, зачувши гавкіт собак, були звернуті в інший бік: селом мчали п'ятеро угорських витязів. Попереду скакав русявий богатир у багряному плащі. На шапці в нього журавлине перо, поперек сідла лежала рушниця. З-під легкого вишневого камзола зблискувала кольчуга. Слідом за ним скакало ще четверо витязів. В'їхавши в село, подорожні роззиралися, наче кожна хата в цьому селі для них була дивиною.
Біля воріт будинку Цецеї на камені дрімав селянин, тримаючи в руці списа. Цокіт кінських копит розбудив його. Вартовий поспіхом відчиняє ворота, і вершники через місток в'їжджають у подвір'я.
Цецеї сидів у затінку комори, згорбившись, наче старий орел. Неподалік кілька кріпаків стригли вівцю. В їхніх руках були ножиці, за поясом — шаблі. Таким було тоді життя в Угорщині.
Цецеї помітив витязів. Звівся на ноги і попрямував їм назустріч. Дивна хода була у цього старого пана: одна нога його не згиналася в коліні, а друга — в щиколотці. Та і як вони могли згинатися, коли обидві дерев'яні! У нього не було й правої руки: рукав полотняного камзола звисав від ліктя наче ганчірка.
Витязь із журавлиним пером на шапці зіскочив з коня і кинув уздечку одному з своїх солдатів. Сам хутко підійшов до Цецеї.
— Іштван Добо,— відрекомендувався він, зняв шапку і клацнув підборами.
Добо — високий кремезний чоловік, у кожному русі якого відчувалася сила. Його сірі очі були гострі, чіпкі.
Цецеї заклав руки за спину.
— Ти у кого на службі?
— Тепер у Балінта Терека,— відповів той.
— Отже, ти прихильник Фердінанда. Ласкаво просимо, синку.— Цецеї подав витязю руку. Одним поглядом окинув жеребця, шаблю.— Яким це вітром занесло тебе до нас?
— Ми їдемо з Палоти.
— Із замку Море?[6]
— Тепер це вже не замок Море.
— А чий же?
— Нічий. Та це вже й не замок тепер, а купа каміння.
— Ви його зруйнували?
— Зрівняли з землею.
— Слава богу!.. Ну, заходь у холодок, брате, ось сюди, на терасу... Матінко, у нас гості.
Низенька опасиста господиня вже порядкувала на терасі: накривала разом із служницею стіл у затінку. Інша служниця тим часом вже відчиняла дверцята льоху.
— Перш ніж сідати, батьку,— мовив Добо,— я мушу запитати, чи немає тут отого Море? Бо саме його я й шукаю.
5
Яничари — турецька регулярна піхота. Корпус яничарів комплектувався в значній мірі з християнських хлопчиків, захоплених у полон, куплених або взятих шляхом «дитячого чи кровного податку» з християнського населення Османської імперії. Яничари складали привілейовану частину турецького війська. Були відомі своєю жорстокістю і грабіжництвом.
6
Море Ласло — угорський дворянин. Відомий своєю жорстокістю під час придушення селянського повстання Дожі. Брав участь у битві під Мохачем. Згодом перейшов на бік Габсбургів, зажив собі слави розбійника і грабіжника.