— Якщо нічого не знайду, віддам тобі свого кинджала.
— Гаразд.
Турок огледівся. Довкола всі міцно спали, тільки вартові безмовно походжали туди й сюди. Довготелесий яничар стояв від них за двадцять кроків. Він встромив свого списа у землю і сперся на нього.
— Стривай-но,— мовив велетень.
Він підвівся і подибав у напрямку на схід. Ще мить, і він уже зник між наметами.
8
Гергей ліг на траву, вдаючи, що спить. Але спати йому не хотілося, хоч утома й долала його. Раз у раз він поглядав на небо, спостерігав, чи зайде місяць за довгу сіру хмару, що мала вигляд плота і, здавалося, застигла посеред неба. (Якщо вони зійдуться — землю огорне сприятлива темрява). Скоса він поглядав на довготелесого, непривітного яничара, що стояв, витягнувши шию, мов орел-стерв'ятник. Він, очевидно, спав навстоячки — стомлені солдати сплять і стоячи.
Ніч була лагідна, повітря аж трепетало від тисячоголосого хропіння. Здавалося, земля сама муркоче, наче кішка. Лише зрідка тишу порушувало валування собак, уривки розмов вартових і тихе постукування копит коней, що паслися неподалік.
Поволі і Гергей став засинати. Від утоми й тривоги він теж задрімав (приречені завжди міцно сплять у ніч перед стратою). Але юнак відганяв від себе сон, що огортав весь табір. Але врешті і в нього склепилися повіки.
Уві сні він побачив себе в старому замку Шомодьської фортеці, в класній кімнаті, разом з синами Балінта Терека.
Всі троє сидять за довгим нефарбованим дубовим столом. Навпроти них сидить піп Габор, схилившись над товстою книгою, оправленою телячою шкірою. Зліва — вікно з округлими свинцевими рамами. Сонце заглядає в кімнату крізь шибки і щедро осяває своїм промінням край столу. На стіні кімнати висять дві великі карти світу. На одній з них зображено Угорщину, на другій — три частини світу. Тоді вчені ще не позначали землю, відкриту Колумбом, ще тільки рознеслася чутка, що португальці відкрили невідому досі частину світу. Але чи то правда, чи ні — ніхто не знав. Про Австралію ще й гадки не було.
На карті Угорщини фортеці зображались у вигляді наметів, а ліси — у вигляді розкиданих дерев. То були гарні карти. В них легко розбирався і той, хто не вмів читати. А в ті часи навіть серед панів з родовими гербами було чимало таких, хто не вмів ні читати, ні писати. Та й навіщо? Якщо треба щось написати, то для цього є писарі, а якщо прийде лист, то хай і прочитають панам. Панотець підвів голову і промовив:
— З сьогоднішнього дня ми покінчили з синтаксисом, географією, історією, ботанікою, вивчатимемо тільки турецьку й німецьку мови, а з хімії обмежимось тільки тим, що необхідно знати для виготовлення пороху.
Янчі Терек вмочив гусяче перо в каламар.
— Вчителю, навіщо марнувати час на турецьку мову? Адже ми зможемо спілкуватися з будь-яким невільником-турком. А з німцями мій тато порвав стосунки.
Десятирічний Фері, відкинувши помахом голови каштанове волосся, що спадало йому на плечі, додав:
— Навіщо нам ота хімія? В мого тата стільки того рушничного пороху, що його вистачить на все життя!
— Постривай, паничу,— відповів піп, усміхнувшись,— ти ж іще й читати не вмієш як слід. Ще тільки вчора ти замість Ціцерон прочитав Кікерон.
На порозі кімнати раптом з'явилася ставна постать Балінта Терека. На ньому був синій оксамитовий доломан, відказаний йому в передсмертну годину королем Яношем, за поясом — легенька крива шабля, яку він носив тільки з нагоди свята або якихось інших урочистих подій.
— До нас прибули гості,— звернувся він до священика.— Перевдягніться, хлопці, й вийдіть у двір.
Він погладив малого Фері по голівці й вийшов з кімнати.
На подвір'ї стояв великий віденський кований ридван. Біля нього порався німець із своїм слугою. Вони діставали з ридвана блискучі обладунки, передавали їх невільникам-туркам, а ті розвішували їх на кілках.
Біля ридвана, оточивши пана Балінта, стояло четверо вельмож. До них підвели хлопчиків. Один з вельмож, невисокий, смуглявий юнак з кирпатим носом і палаючими очима, підняв Ференца Терека над головою і поцілував його.
— Ти пам'ятаєш, хто я такий?
— Дядько Міклош,— відповів хлопчик.
— А як моє прізвище?
Ферко замислено дивився на м'яку чорну борідку дядька Міклоша.
Замість Ферка відповів Янош.
— Зіріні.
— Не Зіріні,— поправив його тато,— а Зріні[27].
Все це було давним-давно і тільки у сні сниться іноді. Але у сні повторюється так само, як було наяву.
27
Міклош Зріні (1508—1556) — полководець, національний герой Угорщини, який уславився захистом Сігетвара від турків у 1556 році.