Гергей сховався за свого коня, але ж дяк Імре помітив хлопця.
— Оце так зустріч! — вигукнув він.— Братику Гергею!
Юнак почервонів аж по вуха, підняв голову.
— Як ти сюди потрапив? Приїхав до свого пана? А що то за буйвол з кінською мордою, звідки він у тебе? То не з нашої породи коней!
Гергей волів крізь землю провалитися разом з тою поштивою конякою, що її назвали буйволом.
Але він швидко опанував себе.
— Я приїхав до нашого пана,— відповів він, знічено кліпаючи очима.— Де він?
— Не знаю, чи він уже повернувся в Буду. Він відводив німецьких бранців до султана. Та й хоробра ж людина наш господар! Бачив би ти, як він косив німців! Тиждень тому, як він повернувся з битви, вся права рука була в крові. Королева саме сиділа біля вікна. Гарцюючи на коні під вікном, він показав їй праву руку і шаблю... А як у нас вдома? Худоба не здихає?
— Ні,— відповів Гергей.
— Невільники вже почистили стару криницю?
— Почистили.
— А зерно не крадуть?
— Ні.
— Паничі здорові?
— Здорові.
— А наша пані?
— Теж здорова.
— У Реметеудварі ти не гостював?
— НІ.
— Отаву вже почали косити, не знаєш?
— Не знаю.
— Ну, де ж ти зупинишся? — спитав дяк, обмахуючись шапкою.— Знайшов собі притулок?
— Ні.
— Тоді поїдемо до мене. Ти якусь важливу звістку привіз панові чи листа?
— Ні. Просто так приїхав.
— Тоді зачекай мене тут. Я зайду в палац. Або ходімо на кінський двір, звідти до мене додому, а там перевдягнешся. Чи, може, в тебе й одягу немає? Нічого, знайдемо. Тоді й з паном зможеш поговорити.
Мартонфальваї відвів юнака на подвір'я і залишив його у затінку.
Гергей глянув услід цьому жвавому балакучому чоловікові. Побачив, як той досить хутко піднімається вгору по широких сходах з червоного мармуру. Потім раптом замислився — чи не краще буде втекти від гніву пана Балінта?
Еге, хіба від нього втечеш! Своїм владним поглядом Балінт Терек навіть здалеку притягує до себе людину. Доведеться сказати правду, признатися, що... Ой, у цьому йому аж ніяк не хотілося зізнаватися!..
У голові роїлися різні думки. Він пошкрябав за вухом, потім знову став видивлятись на вікна.
Роззираючись довкола, він побачив через огорожу подвір'я зелені дерева у парку. А що як прошмигнути туди? Хоч здалеку побачити свою маленьку Еву, тільки здалеку, бо такого простого смертного, як він, до королеви і близько не пустять.
Так, але де зараз королева і її придворні панночки? Напевне, десь гуляють по доріжках парку, там, де більше затінку, або сидять біля якого-небудь віконця. Еву він впізнав би зразу. Впізнав би її ніжне біле личко, котячі очі, що лагідно всміхаються. Він помахав би до неї шапкою, і нехай тоді хоч тиждень гадає, хто це був: Гергей чи тільки хлопець, схожий на нього, а може, тільки привид Гергея.
У стіні стирчали вбиті в ряд великі важкі залізні кільця, до яких приїжджі прив'язували своїх коней.
Гергей теж прив'язав свого Сірого, замислено пройшовся поміж вояками. Йому вдалося непомітно прослизнути у той закапелок, де з-за огорожі виглядали зелені шапки дерев.
Гергей думав, що там мусить бути і вхід у парк. От недотепа! Та хіба б хтось став будувати вхід у великий парк у такому вузенькому закапелку! Там і сліду воріт не було. З одного боку провулок впирався у високу огорожу, з другого — в якусь споруду. Колись тут мешкали вчені й митці короля Матяша, згодом, у часи Уласло[33],— польські ксьондзи й слуги, а згодом — двірцева жіноча прислуга.
Однак Гергей усього цього не знав. Він розглядав огорожу з позолоченими чавунними прутами. Місцями з-за огорожі витикалися гілки дерев.
Гергей крадькома кілька разів зазирнув у парк. Та, крім доріжок, посиланих гравієм, та кількох садових будиночків, вкритих зеленою черепицею, нічого цікавого він там не побачив. То тут, то там на огорожі сиділи чавунні ворони, але від більшості лишилися тільки їхні лапки. Крізь густе листя Гергею вдалося розгледіти кілька рожевих плям. Жіночі сукні! Серце в юнака закалатало, як водяний млин.
Скрадаючись уздовж огорожі, він зазирнув у парк. Нарешті під старою липою помітив гурт жінок. Вони сиділи довкола дитячої колиски. Всі були у блідо-рожевих сукнях. Лише одна, з видовженим обличчям і тендітними руками, була в чорному. Обличчя її було блідим і зажуреним. Усмішка осявала її обличчя тільки тоді, коли вона нахилялася над колискою, але й тоді сумний вираз не зникав з обличчя.
Гергей не міг зазирнути в колиску — її затуляла своєю спиною опасиста жінка. Нянька обмахувала дитину гілочкою липи.
33
Уласло (Владислав) (1456—1516) — угорський король, син польського короля Казіміра IV. Володарював з 1490 по 1516 рік.