— ...Друже Фюр'єше,— звернувся Гергей до рудого сусіда.— Я недавно у Буді й тому ще ні з ким не знайомий.
— Чого тобі, братику? Я охоче позичу тобі скільки зможу.
Він подумав, що Гергею потрібні гроші.
— Я маю сьогодні невеличку справу. На площі Святого Дьєрдя.
— Яка ще там справа? — запитав Фюр'єш, усміхаючись.
Він вирішив, що у Гергея якесь любовне побачення на площі Святого Дьєрдя.
Труснувши кучмою рудого волосся, Фюр'єш весело вигукнув:
— Ах, он воно що!..
— Справа якраз не така й весела,— мотнув головою Гергей,— але й не дуже серйозна.
— Словом, якась пригода серця.
— Зовсім ні. Скоріше справа честі.
— А чи не битися ти надумав?
— Вгадав.
— З ким?
Гергей показав на Мекчеї, що скакав попереду у зеленій атласній одежі.
Фюр'єш знову подивився на Гергея і вже серйозно спитав:
— З Мекчеї?
— Так.
— Послухай, де ж зірвиголова!
— Я теж не з лякливих.
— Він уже і німців рубав!
— А я зарубаю його!
— Ти добре володієш шаблею?
— З семи років почав.
— Ну, тоді це інша річ.
Фюр'єш помацав м'язи на руці Гергея, похитав головою:
— Все-таки краще було б, якби ти вибачився перед ним.
— Я?..
— Він тебе переможе,— занепокоєно похитав головою Фюр'єш.
— Не будемо загадувати наперед,— задерикувато відказав Гергей. Випнувши груди, він зиркнув на Мекчеї, що скакав попереду. Затим знову обернувся до Фюр'єша:
— Ти будеш моїм секундантом, друже?
Фюр'єш знизав плечима:
— Якщо тільки секундантом, я із задоволенням. Але якщо трапиться якесь лихо...
— А що може трапитися?
— Що завгодно. Тоді я не стану встрявати у цю сутичку.
Раптом попереду почувся гомін. Почулися дикі крики, коні схарапудились. У всіх ніби шиї звело: всі втупились у фортецю.
Гергей і собі глянув туди.
Над брамою Будайського замку майоріли три стяги з кінськими хвостами. Бунчуки висіли також на церкві й вежах. А біля воріт фортеці замість угорської варти вже стояли турки з алебардами.
— Пропала Буда! — крикнув хтось замогильним голосом.
І як вітер трусить дерева, так потряс цей вигук угорців.
Це закричав Цецеї.
Всі зблідли, але ніхто не відгукнувся. Мовчанка зробилася ще нестерпнішою, коли з дзвіниці храму Богородиці долинуло протяжне завивання муедзина[35]:
— Аллаху акбар... Ашшарду анна ле іллахі іллаллах[36].
Гергей і частина загону витязів повернули коней і поскакали назад, до турецького табору.
— Де наші вельможі? Нас підло зрадили!
Однак біля султанового шатра дорогу їм загородили бостанджі в червоних шапках.
— Нам конче треба туди! — загорлав Мекчеї, задихаючись від люті.— Або викличте наших панів!
Бостанджі не відповідали. Вони стояли непорушно, тримаючи в руках списи.
Гергей крикнув їм турецькою мовою.
— Покличте Балінта Терека!
— Не можна! — відповіли бостанджі.
Угорці стояли ошелешені, не знаючи що робити.
— Вельможі! — крикнув на повні груди кремезний витязь.— Виходьте! Біда!
Ніякої відповіді.
Гергей поїхав в обхід. Піднявся на пагорб, де стояли сипахи, сподіваючись звідти пробитися до своїх панів, що затрималися в гостині.
Біля одного з наметів його хтось покликав угорською мовою:
— Це ти, Гергею?
Гергей впізнав Мартонфальваї.
Той сидів перед шатром сипахи і разом з двома турками наминав диню.
— Чого тобі тут треба? — гукнув йому Мартонфальваї.
— Я хочу пройти до нашого господаря.
— Туди зараз не проб'єшся! Ходи до нас, частуйся!
Мартонфальваї відрізав скибку дині й подав її Гергею.
Юнак похитав головою.
— Та йди ж! — наполягав Мартонфальваї.— Ці турки — мої добрі друзі. Потім, коли запалять смолоскипи, ми теж спустимось у вибалок і знайдемо свого пана.
— Не можна,— відповів юнак похмуро і поїхав далі.
Він спустився між рядами шатрів туди, де стояли гармаші, єгері, яничари, і знову опинився біля шатра султана.
Але й з цього боку стояли бостанджі. Звідси йому теж не потрапити до Балінта Терека!
Угорські витязі не втрачали надії, що їм пощастить догукатися своїх вельмож. З султанового шатра долинала турецька музика: бренькали сталеві струни цитр, гули кобзи й вищали дудки.