— Дай бог їй щастя,— буркнув Добо.
Турецьку одіж і зброю без прикрас Мекчеї подарував солдатам Добо.
Почали збиратися в дорогу.
Мекчеї підняв із землі свою шапку і з жалем покрутив її в руці. Шапка була розірвана майже навпіл.
— Та ти не журись! — втішав його Цецеї.— Якби її не розпанахали, зараз не налізла б тобі на перев'язану голову.
Одежа на Мекчеї ще була мокра. Та дарма, сонце і вітер висушать її до вечора.
— Бери двох солдатів,— сказав Добо,— і вони проведуть тебе. Дядечкові Цецеї я теж дам двох.
— А може, ми разом поїдемо? — сказав Мекчеї, звертаючись до подружжя Цецеї.
— Куди? — запитав Цецеї.
— У Дебрецен.
— Поїдемо.
— Тоді нам вистачить і трьох солдатів.
— Бери скільки хочеш,— люб'язно відповів Добо.
Поки подружжя збиралося, Добо й Мекчеї ще раз об'їхали те місце, де відбувся бій. Серед убитих, розкинувши руки й ноги у синіх шароварах, лежав величезний турок років тридцяти. Удар прийшовся йому якраз в око.
— Я нібито пригадую його,— сказав Добо.— Здається, ми з ним одного разу вже билися.
Тіла двох угорських воїнів були дуже покалічені. Добо нахилився і накрив хустиною обличчя одного солдата.
Мертвим туркам солдати прокололи животи і вкинули їх у річку Беретьо. А угорцям викопали могилу на березі, у м'якій землі під старою вербою. Поховали їх прямо в одежі. Накрили плащами й закопали. Замість хреста увіткнули схрещені шаблі.
2
На південній околиці Константинополя височить старий замок-фортеця. Його оточували височенні мури, а всередині, немов сім вітряків, стояло сім приземкуватих веж, розташованих приблизно у такому порядку:
З півночі замок омиває Мармурове море, а з інших боків його оточують дерев'яні будинки.
Це знаменитий Єди-кула, інакше кажучи — Семибаштовий замок. Усі сім веж ховають у собі скарби султана.
У двох середніх вежах — коштовності: золото й перли. У вежах, що виходять до моря,— пристрої для облоги, ручна зброя і срібло. У решті — старовинна зброя, древні грамоти і книги.
Тут тримають і високопоставлених в'язнів — всіх по-різному. Дехто закутий у кайдани, сидить у темницях. Декотрі живуть вільно й так, наче вони вдома; їм дозволяється гуляти до вечора в замковому саду, по городу, на балконах і вежах, митися в лазні, вони могли навіть тримати служку або навіть трьох, писати листи, приймати гостей, розважатися музикою, їсти, пити. Тільки виходити за межі замку їм заборонено.
Одного весняного дня на лавочці в саду Єди-кули сиділи двоє сивоволосих старих чоловіків. В обох ноги закуті в легкі кайдани. Один невільник спер лікті на коліна, другий відкинувся на спинку лави і, поклавши руку на бильце, дивився на хмари.
Той, що втупився в небо, був старший, ніж його сусід. Борода сягала йому аж по груди, а біла грива на голові куйовдилася на вітрі. Обидва були в угорському одязі. Гей, багато одягу зносили вже угорські в'язні в Семибаштовому замку!
Сиділи мовчки.
Весняне сонце маревом огортало сад. Між кипарисами, туєю і лаврами цвіли тюльпани й півонії. Крислата шовковиця над їхніми головами купалася в сонячному промінні.
В'язень, що дивився на хмари, схрестив на грудях свої дужі руки і, глянувши на товариша, запитав:
— Про що задумався, брате Майлад?
— Згадалося горіхове дерево в моєму саду,— відповів той, нахилившись вперед.— У Фогораші в мене під вікном росте горіх...
Обидва замовкли. Потім знову заговорив Майлад:
— Одна його гілка відмерзла. Чи пустило дерево новий пагін? Ось про що я думаю.
— Напевне, пустило. Коли дерево замерзає, від кореня йдуть нові пагони. Виноградна лоза теж пускає пагінці від кореня. Тільки людина не випускає...
Вони знову помовчали. І знову першим озвався Майлад:
— А ти, Балінте, про що думав?
— Про те, що капи-ага[38] така ж погань, як і решта турків.
— Що правда, то правда.
— Він хитрий, як лис. Моя дружина надіслала йому тридцять тисяч золотих, аби він «хитрістю» своєю звільнив мене від цих ланцюгів. Відтоді вже минуло три місяці...
Невільники знову замовкли. Майлад потягнувся за кульбабкою, що жовтіла в траві. Зірвав її. Розтер у руці й розсипав пелюстки по землі.
— Вночі я думав, Балінте, про те, що досі не знаю, чому ти сидиш у в'язниці. Ти багато разів розповідав, як тебе везли по Дунаю, як брязнув одним стражником об борт, як тебе привели сюди. Але початок, справжню причину...