Після третьої страви чернець Дьердь підвівся і виголосив тост на честь заручених. У своїй промові він назвав королеву щасливою зіркою молодих, наречену — білосніжною лілією, жениха — щасливим обранцем. І кожному з гостей він кинув словесну квітку — навіть вороги слухали його із задоволенням.
А вже тоді, коли на столи подали найкращі вина, зав'язалася бесіда. Звичайно, розмовляли гості неголосно — кожен із своїм сусідою по столу.
— Чому цей вечір називають «плачем»? — запитав хтось із присутніх.
— Тому що дівчина оплакує свої дівочі літа.
— Але ж вона зовсім не плаче. У неї такий гарний настрій, наче вона тішиться, що закінчується її дівування.
— Мене дивує, як це її королева відпускає.
— А вона й не відпускає. Досі Ева була придворною панночкою, а тепер стане придворною дамою.
Коли вечеря кінчилася, до гостей вийшов співак. Він приїхав звідкілясь аж із Італії і вже встиг продемонструвати королеві своє мистецтво. Голос він мав приємний, але співав надто голосно:
— Codo orfanella e vendo і fieri[42].
Поки він співав, наречена тихо й замріяно сказала матері:
— А що якби я сьогодні вмерла?
Мати ошелешено подивилась на дочку, але, побачивши усмішку на її вустах, відповіла докірливо:
— Що це ти таке мелеш, доню!
— А все-таки...
— Та годі тобі!
— А ти б плакала за мною?
— Ми б з батьком померли слідом за тобою.
— Якби я знову воскресла через місяць або через два і прийшла б у наш Будайський замок?
Мати здивовано глипнула на дочку.
Ева вела далі, усміхаючись:
— Тоді ви в могилці пошкодували б, що поквапилися вмерти.
Вона підвелася. Стала за кріслом королеви. Нахилилась і шепнула щось їй на вухо. Королева усміхнулася і кивнула головою. Дівчина швидко вийшла із зали. Гості слухали співака. Його гарний баритон звучав усе чистіше. Спів усім сподобався. Гості заплескали.
— Ще, ще,— попросила королева.
Співак продовжував розважати гостей.
Тільки мати помітила, як зникла Ева. Дончині слова не йшли в неї з голови, сповнюючи серце тривогою.
Коли італієць нарешті закінчив співати, слуга біля дверей оголосив:
— Новий співак! Безіменний! Всі обернулися до дверей і побачили тендітного юнака років п'ятнадцяти. Одягнений він був в атласну одежу вишневого кольору, кунтуш, підперезаний поясом, на якому висіла маленька шабля з позолоченим руків'ям. Юнак зайшов до зали, схиливши голову в поклоні. Довге волосся закривало його обличчя. Він підійшов ближче до королеви і став перед нею на коліна. Затим підвівся, відкинув волосся з обличчя.
Гості так і ахнули від здивування: співаком виявилася сама наречена.
За нею слідом ішов королевський паж, несучи арфу. Посеред зали він подав інструмент Еві. Дівчина вправною рукою провела по струнах і заспівала.
Виявляючи шану до королеви, вона почала з польської пісні, якої та сама навчила її. Задзвенів сріблястий голосок. Слухачі затамували подих.
Потім вона співала по черзі угорські, зажурливі румунські, італійські, французькі, хорватські й сербські пісні.
Після кожної пісні гості захоплено аплодували.
— От бісеня! — не втримався сусід Мекчеї — сивовусий придворний вельможа.— Побачиш, братику, вона нам ще станцює.
— Вона завжди така весела? — спитав Мекчеї.
— Завжди. Якби не було цієї дівчини, королева вже давно померла б з нудьги.
— Пощастило ж Фюр'єшеві...
Він мало не прохопився: «цьому рудому».
Співрозмовник знизав плечима.
— Ет, то зніжений мамин синочок... Можеш повірити, що ця дівчина замість нього піде на війну.
— Вона що, вміє тримати зброю в руках?
— Влітку вона перемагала італійських фехтувальників. А як вона стріляє, як скаче верхи! Будь-кому з чоловіків носа втре.
Наречена, яку так розхвалював старий, заспівала угорську пісню, приспів якої звучав так:
Гості знали цю пісню, але знайомий приспів цього разу прозвучав інакше:
І дівчина ковзнула поглядом по рядах гостей, зупинившись на Мекчеї.
Гості засміялися. Вони подумали, що Ева просто жартує.
Але Мекчеї здригнувся. Коли ж дівчина після другого куплету знову зиркнула на нього, він одним духом вихилив вино з чаші й непомітно вислизнув за двері. Хутко збіг сходами і гукнув у конюшню: