— Маті! Маті! Балог!
Ніхто не відповів. Довелося розшукувати Маті в гурті челядників. Слуги сиділи на подвір'ї неподалік від кухні й пили вино з дерев'яних кубків, глиняних глечиків, а то й просто з чобіт.
Мекчеї насилу розшукав у цій юрбі свого слугу. Але ж, боже милий, що з ним сталося? Поки Маті сидів за столом, він ще якось тримався, коли ж піднявся на ноги, його геть розібрав хміль.
Під столом і попід стінами валялося з десяток п'яних. Хто лежав під столом, того не чіпали, але тих, хто падав з лавки, скидали на купу під стіну.
Маті підвівся, чи тільки спробував встати, коли завбачив свого господаря. Але недовго стояв, швидко сів назад, бо відчував, що не втримається на лавці й теж потрапить під стіну.
— Маті! — гримнув на нього Мекчеї.— Дідько б тебе вхопив! Де мій кінь?
Маті спробував підвестися, але марно, він тільки сперся руками на стіл.
— Він там.
— Та де ж?
— Там, де й решта коней.— І продовжував белькотіти, ледве підводячи важкі повіки:— Місце коню серед коней.
Мекчеї схопив його за комір:
— Кажи як слід, бо душу з тебе витрясу!
А хоч би й витрусив: душа його теж була п'яна!
Мекчеї штовхнув слугу до решти гуляк і побіг у конюшню розшукувати коня.
Старший конюх теж був п'яний. Мекчеї, якби захотів, міг вивести всіх коней.
Йдучи темною конюшнею, він гукав:
— Мусто!
З одного стійла почулось іржання. Там гнідий кінь Мекчеї наминав овес, а поруч стояла сіра кобилка Маті. Якийсь іще не дуже п'яний слуга допоміг йому осідлати обох коней. Ніхто не цікавився, чому він так швидко покидає палац, не дочекавшись кінця вечері.
Гергей уже чекав на подвір'ї. Його осідланий кінь бив копитами землю біля паркану.
Стояла прохолодна й тиха ніч. Хмари, здавалося, застигли на небі. Місяць, наче половинка срібної тарілки, перепливав від однієї хмаринки до другої, осяваючи землю блідим сяйвом.
Це ти, Гергею? Я приїхав. Правильно я зрозумів наречену?
— Правильної — весело відповів Гергей.— Вночі ми звідси втечемо.
Не минуло й півгодинки, як перед хатою ковзнула метка тінь, хутко відчинила двері і ввійшла. Це була Віца.
Вона втекла з палацу в тому ж чоловічому атласному костюмі, в якому співала в палаці.
5
Адріанопольський шлях такий же запилюжений, розбитий, розритий коліями, як і дьєндешський. От якби могли перетворитися на перлини ті сльози, що падали на цей шлях! Їх було б море і назвали б їх, напевне, угорськими перлинами!
Заїжджі двори, які стояли на околицях турецьких міст, це справжні маленькі вавілони[43]. Тут розмовляють усіма мовами світу. Чи розуміють їх господарі — то вже інше питання. Вони стають особливо нетямущими, коли якийсь звиклий до панського життя подорожній вимагає собі окрему кімнату, постіль та інші чудернацькі речі.
Заїжджі двори, чи, як їх ще називають, караван-сараї, на всьому Сході однакові. Це великі незграбні будівлі з оцинкованими дахами, подвір'я оточене кам'яною стіною заввишки в зріст людини. За кам'яним муром тягнеться ще одна кам'яна стіна, нижча й товща. Її можна було б назвати лежанкою, хоч це все-таки не лежанка, а тільки широка стіна з пласкою поверхнею. Однак і стіною її назвати теж неправильно. Це скоріше лежанка, тому що подорожні вмощуються на ній, щоб уночі на них не стрибали жаби.
Але для турка таке місце відпочинку просто необхідне. Тут він варить собі вечерю, до цієї стіни прив'язує свого коня, зрештою, спить на ній. А якщо станеться, що кінь уночі тицьнеться мордою в господаря, той дає йому стусана та водночас і заспокоюється: кінь на місці. Тоді перевернеться на другий бік і знову засинає.
Одного травневого вечора в адріанопольський караван-сарай заїхало двоє молодих турецьких вершників. Правда, їхня одіж більше нагадувала угорську: вузькі сині штани, сині аттіли[44], підперезані жовтими хустинами, за поясом кончари, на плечах широкі іржавого кольору плащі з верблюдячої вовни, капюшони насунуті аж на очі. Вже з першого погляду можна було з'ясувати, що це делі[45], які тільки під час війни служать під знаменом праведної віри, а в мирний час живуть з того, що зможуть награбувати, їхня одежа тільки нам видалася б угорською. А турок вважав би її турецькою: адже обидва народи — східного походження. Проте делі всі були турками.
У караван-сараї на них не звернули уваги. Хіба що їхня підвода була варта того, щоб зупинити на ній свій погляд, бо в ній сиділи двоє гарних молодих невільників і запряжена вона була баскими кіньми.
43
Вавілон — за біблійною легендою, древні люди після потопу пробували побудувати у Вавілоні вежу висотою до неба. Але розгніваний бог змішав їхні мови так, що вони перестали розуміти одне одного, і розвіяв їх по всій землі.