— Я ж вам казав, що то собаки!— заверещав дервіш.
Полум'я вже охопило повіз. Сипахи нерішуче зупинилися.
— Гасіть! — крикнув ага.— Розбийте його! — і наказав:— Троє лишаться тут. Решта вперед за собаками.
Цієї миті знялося сліпуче полум'я і пролунав оглушливий вибух.
На землі не зосталося ні воза, ні людей, тільки розпатланий дервіш стояв, наче відьомська кицька на вершечку комина, оглушений і очманілий від вибуху.
— Що то за чортівня? — заревів ага, лежачи в пилюці, в яку він гепнувся з коня.
Дервіш хотів кинутися йому на поміч, але кінь його теж сказився, затанцював на місці, позадкував, потім став дибки і як навіжений помчав у степ через купини й кущі, пирскаючи білою піною і підкидаючи дервіша у повітря.
Ага насилу звівся на ноги, виплюнув пилюку з рота і злісно вилаявся. Потім він роззирнувся довкола. Дорога була схожа на поле битви: на землі валялися вбиті й поранені солдати, коні билися у передсмертних корчах. На місці воза тепер чорніла велика вирва, над дорогою висіла широка темно-коричнева хмара диму — це все, що залишилося від воза.
Кінь аги теж втік, і його горбоносий господар розгубився, не знаючи, що робити. Нарешті він, накульгуючи, почвалав до своїх солдатів.
Сипахів порозкидало вибухом, і вони, як лантухи, валялися в пилюці: з вух, з рота й носа у них текла кров.
Побачивши, що ніхто не ворушиться, ага сів край рівчака і втупився скляним поглядом поперед себе, прислухаючись до калатання дзвонів. Звичайно, ніде ніхто не дзвонив — просто у нього дзвеніло у вухах.
У такому очманілому стані й знайшов його дервіш, коли вернувся через півгодини на здичавілому коні.
Він прив'язав свого коня, що вже ледве стояв на ногах і тремтів від напруження, до бука край дороги, а сам підбіг до аги.
— Що з тобою, мій пане?
Ага замотав головою:
— Нічого.
— Може, ти забився? Що в тебе болить?
— Сідниця.
— Хай буде благословенний аллах, який врятував тебе від небезпеки.
— Хай буде благословенний! — повторив машинально ага.
Дервіш обійшов по черзі всіх коней, що валялися по дорозі й на узбіччі. Декотрих спробував підняти, та де там! Ті, що дивом уціліли, були так покалічені, що годилися хіба що для круків.
Він вернувся до аги.
— Мій пане, ти можеш підвестись? Дай я допоможу тобі.
Ага помацав литки, коліна.
— Я помщуся! Жорстоко помщуся! Але де тепер узяти коня і солдатів?
І він вперся тупим поглядом у дервіша.
— Оті паскудники, напевне, вже біля Стамбула. Там ми з ними й розквитаємося,— міркував дервіш.
Ага звівся на ноги і застогнав. Помацав сідницю.
— Підійди-но до мене. Допоможи мені сісти в сідло і відведи коня в заїжджий двір. Будь моїм слугою.
Дервіш здивовано глянув на нього.
— Слугою? — перепитав.— Але затим покірно схилив голову і сказав:
— Як накажеш.
— А як тебе звуть?
— Юмурджак.
6
П'ятеро вершників-угорців помчали далеко вперед константинопольським шляхом.
Вибух схарапудив і їхніх коней, але вершників це не дуже бентежило. Вони мчали вперед, випереджаючи один одного, у шаленому галопі. Перехожі вже здалеку відходили вбік, давали їм дорогу, не розуміючи, що відбувається — рятуються вершники від погоні чи просто скачуть наввипередки.
Але як опинилася тут Ева Цецеї?
В той весільний вечір, коли вона зустрілася з Гергеєм, в ній ожило давнє почуття: вони з Гергеєм одне ціле і ніколи не повинні розлучатися. Вона завжди любила його, але на неї тиснули з усіх боків. У Гергея немає ні дому, ні землі, він повністю залежний від свого опікуна. Навіть листуватися не має змоги. І дівчина вже почала було скорятися своїй долі.
Але поява Гергея надала їй нових сил. Жінки думають серцем. А Евине серце підказувало, що Гергей — її єдиний обранець. Якщо навіть цілий світ проти їхнього шлюбу, вона все одно вважає, що створена тільки для нього.
І дівчина послухалася свого внутрішнього голосу, який виявився сильнішим, ніж слово королеви й матері.
Вони тікали з міста через дялуйські полонини, і проміння вранішнього сонця осяяло їх уже біля Араньйошу[47].
Ліс одягнувся ніжною зеленню молодого листя. Повсюди цвіли фіалки, долина всипана жовтими гусячими лапками, кульбабками й лютиками. Повітря було сповнене цілющим запахом сосен.
— Тепер я розумію, чому цей потічок називається Араньйош,— мовив Гергей.— Поглянь, Ево, береги наче всипані золотом. Але ти чомусь невесела. Не шкодуєш, що поїхала зі мною?