Мекчеї розреготався.
— Так це ж Маті, дідько б його вхопив! Впусти його, послухаємо, що він скаже.
Маті, перехрещений, у Матяша, зайшов до кімнати червоний як рак і, збентежено кліпаючи очима, глянув на Мекчеї.
— Пане лейтенанте, прибув у ваше розпорядження!
— Бачу. А де ти був учора ввечері?
— Я і ввечері одразу прийшов до тями. Але ви, пане лейтенанте, так швидко покинули замок, що я не зміг вас наздогнати...
— Ти ж був п'яний, як чіп!
— Не зовсім так, перепрошую.
— А на чому ж ти приїхав? Адже я взяв твого коня.
Маті піднімав то плечі, то брови:
— Коней там було досить.
— І ти, пройдисвіте, вкрав коня?
— Та ні. Тільки-но ви, ваша милість, поїхали, я попросив, щоб мені допомогли вилізти на коня. Мене посадили інші конюхи, бо сам я цього зробити просто не міг. То хіба ж я винен, що мене посадили на чужого коня?
Все товариство розвеселилося, і Маті дістав прощення... Гергею у цій історії найбільше сподобалося те, що Маті зумів утекти навіть п'яний.
— Ти звідки родом, Маті? — запитав він, усміхаючись.
— З Керестеша,— відповів хлопець.
— А де в дідька цей Керестеш?
І, звичайно, не міг же конюх дати таку відповідь. «Ех, бідний Гергею! Ваша милість, одного нещасливого дня довідаєтесь, де той Керестеш. Коли ви будете, ваша милість, вродливим бородатим чоловіком і вельможним паном, турок заманить вас у Керестеш, як у пастку, і закує вам руки й ноги у кайдани. І ніхто цих кайданів не зніме з вас, крім самої смерті...»
Через три дні вони вирушили в дорогу. Маті був за візника. Решта четверо мінялися ролями й по черзі ставали то невільниками, то делі. Повіз служив Еві водночас і спальнею.
7
Що воно там таке в скелястій ущелині? Чи якийсь табір, чи село? Кубло розбійників чи поселення прокажених? Похорон там чи весілля? Ні, то не табір, не село, не кубло розбійників і не поселення прокажених, а великий циганський табір.
В затінку від скель, поміж деревами, стоять обшарпані, закурені шатра. То там, то сям у небо піднімається димок. На галявині цигикає скрипка, бухкає бубон, танцюють дівчата. Стара циганка вчить дівчат танцювати.
Довкола танцівниць з'юрмилися цигани. Тут же підстрибували циганчата, й собі повторюючи рухи дівчат. Навіть малюки двох-трьох років, схожі на замурзаних янголят, кружляли і падали на траву. Замість бубонів вони били в кокосові горіхи, а замість вуалей надівали на голови павутиння.
Раптом, наче налякані горобці, малюки випурхнули з кущів і помчали до лісної прогалини.
З-за дерев вийшло п'ятеро стомлених людей, ведучи коней за вуздечки. Зграя циганчат оточила їх з пронизливим лементом і щебетом. Діти простягнули долоньки, випрошуючи бакшиш[48].
— Де старійшина? — запитав Гергей турецькою мовою.— Бакшиш дістанеться всім, але я віддам його тільки старійшині.
Та дітлахи й не збиралися бігти по старійшину, вони й далі штовхалися і галасували біля вершників.
Ева вже засунула руку в кишеню, щоб кинути їм кілька мідяків, але Гергей зупинив її порухом голови.
— Гайда! — крикнув він на дітлахів і вихопив шаблю.
Циганчата зо страху кинулися врозтіч. Злякалися й дорослі цигани. Хто заскочив у шатро, хто заховався в кущах. Лишилися самі жінки. Вони вичікувально поглядали на чужинців.
— Не бійтеся,— заспокоїв їх Гергей по-турецьки.— Ми вас не гнатимемо. Я тільки дітей шугнув, щоб не галасували. Де старійшина?
З одного шатра вийшов старий циган. На ньому був турецький кафтан, висока персидська шапка, на доломані зблискували великі срібні» гудзики. На шиї висів золотий ланцюжок. У руці він тримав товстий ціпок.
— Якою мовою говориш? — запитав його Гергей по-турецьки.
Старійшина підняв плечі.
— Та воно, ваша милість, якою питають, такою й відповідаю.
— Що так налякало твоїх людей?
— У нашій околиці промишляють греки-розбійники. Подейкують, їх чоловік п'ятдесят. На минулому тижні вони вбили в цьому лісі одного купця.
— Ми не розбійники, ми подорожні, що збилися з дороги. Ідемо з Албанії. Почули про цих розбійників і тому звернули з дороги. Дай нам провідника, нехай він відведе нас у Стамбул і там пробуде кілька днів.
— Бери хоч десяток,— відповів старійшина. Адже тут недалеко.
— Нам потрібен тільки один, але такий, щоб добре знав усі ходи й виходи в столиці і міг при потребі полагодити зброю, підкувати коня.
Старійшина замислився, потім повернувся до одного із закурених шатрів і гукнув: