— Що це за гай? — запитав він цигана.— Там стоять самі тополі. Але які вони чорні! І які високі!
— То не тополі,— відповів циган,— це кипариси. І там не гай, а кладовище. Там ховають померлих турків з Пери[49].
Янчі заплющив очі. Він подумав про те, що його тато може теж лежати під похмурим кипарисом.
Гергей глянув на нього, замотав головою.
— Місто лежить так само високо, як у нас Буда на березі Дунаю. Тільки тут дві, а то й три гори.
— От не думав, що Стамбул стоїть на горбах! — докинув Мекчеї.— Мені він уявлявся таким рівнинним, як Сегед чи Дебрецен.
— Легко їм було будувати таке гарне місто,— озвалася Ева.— Розбійницька столиця! Натягли награбоване з усього світу. Цікаво, в який будинок потрапили речі з палацу нашої королеви?
— Ти хочеш сказати, моє серденько, короля Матяша,— поправив її Гергей.
Він не любив королеву Ізабеллу і хотів наголосити, що речі Будайського замку привезли не з Польщі.
Коли вони під'їхали до моста, сонце вже сховалося за обрієм. На мосту була товчія, метушня.
— Сьогодні на панахиді буде сила народу,— сказав човняр.
— Ми теж на панахиду,— відповів Гергей.
Янчі аж здригнувся. Збліднувши, він дивився на натовп, що валив через міст у Стамбул.
Змішавшись із натовпом, вони зуміли пробратися з місто.
Стражники, що стояли на мосту, нікого не перевіряли. Людський потік виніс наших мандрівників на стамбульські вулиці.
Вони самі не знали, куди йдуть. Людський потік прямував кудись угору трьома вулицями, потім зупинився. Натовп розступився перед солдатами, що розчищали дорогу перським прочанам.
Гергей притиснув до себе Еву. Хлопці притулилися до стіни якоїсь будівлі. Тільки очима стежили один за одним.
Раптом у кінці вулиці спалахнуло сліпуче світло. З'явився кошик, із залізних прутів, завбільшки як діжка. Кошик ніс на довгій жердині могутній перс, а в кошику палали поліна завтовшки з людську руку. Поліна, певне, були политі нафтою. Один такий смолоскип освітлював усю вулицю.
Попереду велично крокувало десять смуглявих чоловіків у траурному вбранні. Їхні коротко підстрижені кучеряві борідки й круті підборіддя свідчили про те, що це перси. Позаду них ступав кінь. На спині у нього була біла попона. Зверху на попоні лежало сідло, на сідлі — дві складені навхрест шаблі і двоє білих живих голубів, прив'язаних лапками до сідла. І кінь, і голуби, і шабля, і попона — все було забризкано кров'ю.
Слідом за конем вулицею йшов гурт людей у траурному вбранні і тягнув одноманітну жалібну пісню всього з двох слів: «Хусейн! Хасан!»[50], і затим короткий вигук «Ху!»[51], який зливався з дивним лясканням.
Коли процесія підійшла ближче, стало ясно, звідки долітають ці звуки. Ішли довгими вервечками перси в чорних хламидах до п'ят, з оголеними грудями. Голови в усіх були запнуті чорними хустками, кінчики яких метлялися ззаду на шиї.
Перси йшли по обидва боки вулиці й вигукували: «Хусейн! Хасан!», розмахуючи правою рукою, а коли видихали: «Ху!», били себе в груди кулаком біля серця.
Від цих ударів по грудях і чулось ляскання. Багряно-сині сліди на грудях свідчили про те, що богомольці лупцювали себе найнещаднішим чином. Персів цих було чоловік із триста. Вони раз у раз зупинялися і, вдаривши себе в груди, ступали два-три кроки вперед.
Над ними маяли різнокольорові трикутні прапори, здебільшого зелені, хоча були там і чорні, жовті й червоні.
До древка прапорів і до шапок персидських дітей були пришпилені срібні зображення руки — в пам'ять турецького мученика Аббаса, якому відрубали руку за те, що він напоїв Хусейна водою, коли вороги схопили його після кербелайської битви[52].
І пісня зазвучала з наростаючою силою:
Смолоскипи освітили ще один темний гурт людей, що сунув вулицею, оточивши верблюда, накритого зеленою попоною. На спині у верблюда стояло маленьке шатро із зелених гілок, а з нього виглядав хлопчик. Виднілося лише його обличчя та іноді між гілок висувалася його рука, що пригорщами сипала на людей у траурному вбранні щось на зразок тирси.
Час від часу позаду чувся якийсь дивний брязкіт і гуркіт.
Невдовзі підійшла ще одна траурна процесія. Її учасники теж крокували по обидва боки вулиці і теж були зодягнені в чорні хламиди. Але цього разу хламиди розходилися на спині. В руках богомольці тримали канчуки з ланцюгів завтовшки в палець. Канчуки були такі важкі, що їх доводилося тримати обіруч. За кожним рядком жалісливої пісні перси шмагали себе отими батогами по голій спині — то через праве, то через ліве плече.
52
Кербелайська битва (680 р. н. е.) — битва біля міста Кербела, що відтоді вважається священним містом мусульман.