На подвір'ї, де мешкав бей, скрізь були розкидані ковані скрині і згорнуті полотнища червоного шатра. На доріжках, посиланих гравієм, на квітниках — повсюди валялася зброя, похідні меблі й килими. Виїжджаючи звідси, бей явно не турбувався про свого наступника.
Десять-п'ятнадцять солдатів пакували майно у скрині.
Бей стояв збоку, наминаючи латук,— він їв салат, як коза їсть траву, а зовсім не як гарнір до смажених курчат. Побачивши італійців, він сів на колесо гармати, дуло якої визирало з-за муру, і, продовжуючи жувати салат, весело запитав:
— Ну, чого вам треба?
Вперед вийшов Гергей. Тримаючи капелюха у руці, він заговорив по-турецьки:
— Ефенді, ми італійські співаки. Вночі ми рибалили неподалік від замку. Ми бідні люди, пане, отож доводиться вечорами рибалити. Але тієї ночі ми вловили не тільки рибу. Витягаючи невід, ми побачили, як у ньому щось заблищало. Дивимось — аж там чудова золота тарілка...
— Що за чортівня!
— Ось вона, пане. Чи бачили ви коли-небудь щось прекрасніше за це блюдечко?
Гергей засунув руку за пазуху і витягнув звідти маленьку золоту тарілку, на дні якої були майстерно викарбувані жіночі фігурки — грайливі наяди.
— Машаллах![59] — пробелькотів бей, витріщивши очі від задоволення.
— Ми й самі такої краси ніколи не бачили,— вів далі Гергей.— От і подумали, що ж нам робити з тарілочкою. Продавать станемо — скажуть, украли, і тоді матимемо халепу! А не продамо — так навіщо золота тарілка людям, коли їм їсти нічого!
Бей покрутив тарілку, навіть зважив на руці.
— Ну, а чому ви принесли її саме мені?
— Ось про це я й хотів сказати, милостивий пане. Розмірковуючи над тим, що нам робити з тарілкою, нам спало на думку, що тут, у Семибаштовому замку, перебуває в ув'язненні наш добродійник, один з угорських вельмож. В дитинстві ми разом з молодшим братом були у нього рабами...
— І він добре з вами поводився?
— Він учив нас різних наук і любив, наче власних дітей. Отож ми подумали: попросимо в тебе дозволу заспівати йому пісню.
— І заради цього принесли мені тарілку?
— Так.
— А ви гарно співаєте? Давайте послухаю вас.
П'ятеро італійців стали в коло, двоє вдарили по струнах лютні, і всі разом почали:
Дівочі голоси лунали, наче скрипки, а Гергея і Янчі — як флейти, у Мекчеї — наче віолончель.
Бей перестав жувати салат, вслухаючись у незнайому пісню.
— Ви ангели чи джини? — запитав він.
Співаки замість відповіді затягли нову веселу пісню. Циганка вискочила на середину і, трясучи бубном, закружляла перед беєм.
Бей підвівся.
— Дивився б я на вас три дні й три ночі, але завтра вранці мушу вирушати в Угорщину. Їдьмо зі мною. Якщо хочете, можете приєднатися до мого обозу вже тут, а ні — то в дорозі. Поки будете зі мною, вас гарно одягатимуть і годуватимуть. Я вам ще й заплачу. Не матимете ніякого клопоту.
Італійці нерішуче перезирнулися.
— Пане,— відповів Гергей,— нам треба один з одним порадитися. Але спочатку ти дозволь нам те, про що ми тебе просили.
— Охоче. А до кого ви хотіли пройти?
— До пана Балінта Терека.
Бей розвів руками.
— До Балінта Терека? Це складно. Він зараз у стофунтових.
— А що це таке — стофунтові?
Бей роздратовано махнув рукою.
— Він нечемно повівся з головним муфтиром...
Бей усе-таки виконав прохання італійців, доручив їх одному солдатові, наказавши йому вивести на подвір'я пана Балінта, хоче він цього чи ні.
Відчинилися ворота внутрішнього двору фортеці. Двір цей був трохи більший Ержебетської площі у Пешті. Гравці в шахи так само сиділи під платанами, тут-таки й Море спостерігав їхню гру.
П'ятеро італійців зупинилися у воротях, чекаючи, коли з'явиться пан Балінт. Його вивели із залізної клітки. Двоє солдатів несли його кайдани, щоб він міг пересувати ногами. Посеред подвір'я виставили неотесаний стілець і посадили на нього пана Балінта. Сам він не міг навіть зрушити з місця — кайдани були завтовшки в руку.
Так він і сидів, не знаючи, навіщо його посадили тут. Він був у літній полотняній одежі, без шапки, густа грива сивого волосся відросла до плечей. Півцентнерові кайдани відтягували його руки, що безсило звисали вздовж стільця. Старечі руки вже не могли підняти такий тягар. Обличчя було землисте, як у людини, знятої з шибениці.