— Нам краще повернутися разом з беєм,— сказав Гергей.— Це найрозумніше, що ми можемо зробити.
— Туркові я співати не стану,— пробурчав Мекчеї.— Хай йому співає грім небесний!
— Що ж, тоді вдавай, що ти захрип,— повчав його Гергей.— А чому б нам йому не заспівати? Є така приказка: «Хто їде — той і поганяє».
— А якщо стане відомо вдома, що ми розважали турка?
— Ну то й що? Ми їм співаємо тут, а вони нам вдома затанцюють.
Янчі не встрявав у розмову — він безмовно дивився перед себе очима, сповненими сліз.
Гергей поклав йому руку на плече.
— Не треба плакати, Янчі. Не вічно батькові носити ці важкі кайдани! Колись знімуть їх.
— Я так і не поговорив з татом. Він тільки встиг мене запитати про брата. Я сказав, що Ферке зостався вдома, бо якщо я загину в дорозі, то хай хоч один син лишиться матері.
Всі з мовчазним співчуттям дивилися на нього.
— Але який же я дурень! — не заспокоювався Янчі.— Перевдягся блазнем, щоб пройти до нього, хоча можна було навідатися і так. Тепер, після всього, що сталося, вже не підеш. Хоч би гроші я йому передав!
Циганка винесла порожній посуд. В кімнату зазирнув місяць і затьмарив світло каганця.
— Можна зробити ще одну спробу,— сказав Гергей.— Гроші в нас іще є. У тебе, Янчі, є тисяча золотих, у мене — триста. А в Мекчеї якраз стільки, щоб нам вистачило повернутися додому. В Еви теж є гроші.
Зайшла циганка.
— Підіть гляньте на турецького сича,— сказала вона.— Він уже так налигався, що навіть із стільця звалився. Турок частує, Шаркезі причащається, хоч сам іще не напився. Вони грають з Маті у кості.
Помітивши, що друзям не до сміху, циганка замовкла. Вона підсіла до товариства і, підперши руками підборіддя, втупилася в Еву.
— Новий бей,— вів далі Гергей,— напевно, теж полюбляє дорогі подарунки. Такий же хабарник, як і інші. Може, він підсобить нам чим-небудь? Гроші завжди служили ключем до всіх замків.
— Я все віддам, що маю! — пожвавішав Янчі.— Я життя своє віддав би!
— Що ж, тоді спробуємо востаннє.
— Як же ти вночі потрапиш до бея?
— Він одразу звелить тебе схопити,— сказав Мекчеї.— Вислухає тебе, забере гроші й тебе забере на додачу.
Гергей усміхнувся:
— Не такий я дурень. Я піду до нього не в такому вигляді, як зараз.
— А в якому?
— Перевдягнуся в турецького солдата.
Янчі схопив Гергея за руку.
— Ти й справді збираєшся це зробити?
— Зараз і зроблю.— Гергей підвівся і покликав до себе Мільціада.
— Хазяїне,— мовив він,— мені потрібна турецька солдатська одежа. Така, яку носять солдати в Семибаштовому замку.
Грек погладив свою чорну кучеряву бороду. Він уже звик до перевдягань своїх клієнтів, але звик і одержувати за кожну послугу по два, по три золотих. Біс із ними, грабіжники вони чи злодії, головне, аби добре платили. Він навіть запропонував їм оселитися в підземній залі.
— От такої одежі якраз у мене й немає,— усміхаючись, примружився корчмар.— Але в мене є тут один п'яний турок, з нього можна зняти і плащ, і тюрбан.
— І це вже добре. Та мені ще й борода потрібна.
— Борід у мене вистачає.
— Але мені потрібна саме така борода, як у твого п'яного солдата.
— І така знайдеться.
Корчмар вийшов, і не минуло й п'яти хвилин, як він повернувся, тримаючи в руках різноманітні фальшиві бороди, чорну вовну і клей.
— Ну що, клеїмо?
— Давай. Зроби мені таку пику, як у того турка.
Гергей сів. Мільціад взявся до роботи. Гергей тим часом розпитував його:
— Ти знаєш нового бея, що житиме у Семибаштовому замку?
— Чому б не знати? — відповів грек.— Він був топчу.
— А що тобі відомо про нього?
— Дурний, як пень. П'є тільки воду. Від того у нього й мозок розкис. Навіть писати не вміє.
— Інші офіцери теж не вміють, хіба що читають по складах.
— Але ж він такий норовистий, як султанський кінь, хоча й той, мабуть, розумніший за нього. Та коли бачить когось знатнішого від себе, то так кланяється, як очеретинка на вітрі.
— Він уже був у походах?
— Торік ходив із султаном. Під Естергомом йому добряче нам'яли боки.
— Виходить, він боягуз?
— Боягуз і телепень. Хіба молена чогось іншого чекати від людини, яка п'є тільки воду?
Гергей повертав обличчя то в один, то в другий бік, щоб не чути неприємного запаху клею.
Борода так змінила його, що Мекчеї аж за боки брався зо сміху.
Грек приніс тюрбан, кончар і плащ.
— Аллаха еманет олсун[62],— промовив Гергей жартівливо, зігнувшись у поясі.