— Ой! — жахнувся Льова, — що за погані жарти, пане голово?! — Він зневажливо цмокнув, закриваючи важкими повіками чуйні, насторожені очі. — Чи ж мені треба ганятися за тими кількома злотими, коли я маю добрий проценту великій справі? Нема про що говорити, ми можемо й відмовитись від цього. Буде безпечніше.
— Навіщо? — невимушено заперечив Меринос, — ясно, що беремо. Ти маєш рацію: як щастить, то з усіх боків. ЦРПС[6] в наших руках, а тепер ще й цих тисячу квитків капне. Цього ми й не сподівалися. Не погано. Тільки… — замислився він, — де я тобі зараз дістану грошей? Анелю! — гукнув, відчиняючи двері навстіж.
Ввійшла Анеля.
— Де той вишкребок, Метеор? — спитав Меринос. Анеля витерла об фартух руки.
— Той потаскун, котячий послід, мотлох? — задоволено перепитала вона. — Хіба я знаю, де його, паршивця, чорти носять? Вийшов з годину тому. Сказав, що їде на товчок і незабаром повернеться. А я ж попереджала, що він буде вам потрібний. Не послухався. Тільки й волочився б, покидьок проклятий!
— Гаразд, — зупинив Меринос Анелю. — Як з'явиться, нехай відразу ж зайде до мене.
Анеля вийшла.
— Розумієш? — звернувся Меринос до Зільберштейна, — цей вошивець Метеор як директор повинен офіціально підписати вимогу, щоб одержати гроші з рахунку кооперативу «Торбинка». Бо в мене в касі всього якихось п'ятнадцять тисяч.
— І досить, — квапливо промовив Зільберштейн, — решту доплатимо, як одержимо квитки.
Меринос мимохідь, але уважно глянув на Льову; підвівся, відімкнув невеличкий сейф, що стояв у кутку кімнати, і, відвернувшись од Зільберштейна, відрахував тридцять банкнот по п'ятсот злотих.
— Так і зробимо, пане голово, — надто гарячково запевнив Зільберштейн, кладучи гроші в кишеню, — я приїду з квитками, а ви вже візьмете решту, гаразд? Отже, де ми зустрінемось?
— В «Попелюшці», — відповів Меринос.
— Чудово, — квапливо згодився Льова, — а поки що… до побачення!
— Гляди ж мені, — кинув йому із злостивим усміхом Меринос.
«Повір, синку, — подумав він самовдоволено, — що ти віддаси ті кілька злотих, які сьогодні заробиш на мені… Віддаси їх, коли будемо розраховуватись — щоб знав надалі, — такого шефа, як я, не легко обдурити…»
— Будуть грандіозні іменини, — мовив Метеор в таксі, яке він зупинив на Краківському Передмісті, — збереться багато гостей. Ось побачите, як буде весело.
— Чудово, — відповіла Марта, — я люблю такі несподівані свята. Який сьогодні день? — зацікавилась вона.
— Четвер, — відповів Метеор. — День святого Альберта.
Вона заспокоїлась, бо квартали, якими проїжджало таксі, знову збудили в ній тривогу.
Машина зупинилась навпроти облупленої п'ятиповерхової кам'яниці на Крохмальній вулиці. Марту охопила непевність: їй захотілось якнайшвидше вибратися з усього цього. Але не було як: Метеор чемно відчинив дверцята таксі і промовив:
— Прошу вас, сюди…
Отож Марті не залишилось нічого, крім почуття гумору, — це останній рятунок в подібних ситуаціях. Вона не без подиву констатувала, пройшовши слідом за Метеором браму й подвір'я, що опинилася в великому гаражі.
Марта й Метеор зійшли по залізних стрімких сходах шпору і, минувши верстацький цех, опинились в конторі підприємства.
— Посидьте, будь ласка, — сказав Метеор, — і почекайте хвилину. Гаразд?
— Гаразд, — відповіла Марта; її знову охопив легкий неспокій. — А де ж ті іменини? — додала вона.
— Будуть, — нахабно посміхнувся Метеор, — не все вразу.
Він вийшов з контори і спустився по сходах вниз; у дальньому кутку гаража стояв Вільга над піднятим капотом оливкового «Гумбера»; забруднений мастилом Пацюк длубався всередині, засунувши голову в мотор.
— Алюсю, — квапливо промовив Метеор, — у мене до тебе серйозна справа. Дозволь на хвилинку.
— Свіча — дурниця, — казав Вільга до Пацюка, що підняв щось угору, — а от що робити з дросельною заслінкою?
— Алюсю, — наполягав Метеор, — можна тебе на хвилинку?
— Що таке? — спитав Вільга, зирнувши на Метеора збляклими очима. — Не бачиш, що я зайнятий?
Метеор відвів його вбік.
— Я хочу, щоб ти влаштував обід, — сказав він, напружено дивлячись в обличчя Вільги.
— І що має бути на обід: смажена яловичина чи курка в соусі? — холодно запитав Вільга, — в цю хвилину чи за годину? — Потім спокійно поцікавився: — Ти що, з глузду з'їхав?
— Ні, — заперечив Метеор, подумав трохи й додав: — А може, й так… Якась безглузда історія… Я на льоту розтратив сто п'ятдесят злотих, не рахуючи вже дрібних витрат
— На жінку, — сказав Вільга, — мабуть, на жінку, якщо з жалем говориш про гроші. На шмаття не шкодуєш, наскільки я тебе знаю, а горілки не п'єш.