Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, у поганому настрої говорила сусідкам. Мама не насторожилася — навпаки, закивала охоче.
— А цей гламур, — провадив Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, — ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…
— Нам уже час, — я встала, ледь не перекидаючи табурет. — Максиме, пішли.
— Ліно, що за командний голос? — мама насупилася. Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кістками в неї за спиною.
Я виразно глянула на Максиміліана.
— Вибачте, Євгеніє Павлівно, — Максиміліан підвівся. — Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.
— Ніколи не смій так робити.
— Як?
— Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!
— Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь-яка розумна дитина…
— Ти зрозумів, про що я говорю, — відрубала я. — І годі вже!
У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду.
Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір — удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.
— Годі — то й годі, — пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.
Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски…
Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню — мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла.
Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу — як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих.
Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину.
— Що там?
— Риба-зомбі, — Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. — Страж озерних воріт.
— Чому догори черевом?
— Тому що здохлий!
— Де ти взяв цю гидоту?
— Де взяв, там більше нема!
Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.
— Це навіщо?
— Тут у мене будуть прикуті живі мерці.
— Як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?
— Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.
— У тебе є васали?
— У мене й мерців поки що немає, — миролюбно погодився Максиміліан. — І годі мені дорікати, ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!
А що мені лишається, подумала я сумно, та вголос нічого не сказала.
Розділ шостий
Обірвані нитки
Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон, вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розрізнити орнамент із черепів і кісток.
— Снідати будемо?
— Ти в моєї мами півхолодильника вижер! А тепер нема ні хвилини зайвої!
— Гаразд, — Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. — Перше: виворіт — не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо на виворіт, тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме, й до післязавтрашнього ранку встане біля замку.
— Ясно, — пробурмотіла я.
— Друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь можна знайти сліди Оберона — тільки на вивороті.
— Ясно, — відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.
— Третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.
— Та невже? — я не стримала нервовий смішок. — А якщо в кого вже зіпсована?
— Той сам собі злісний домовик, — відгукнувся Максиміліан без посмішки. — Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруг ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі.
— Весело, — сказала я, ніяких веселощів не відчуваючи.