— Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.
— Згодна.
Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:
— Для того, щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.
Я кивнула. Звісно: якби Максиміліан міг обійтися без мене — обійшовся б.
— Ти готова?
— Хоч зараз, — сказала я так голосно й упевнено, як тільки змогла.
Він серйозно глянув мені просто у вічі. Погляд був похмурий — мороз поза шкірою.
За півгодини ми приземлилися на широкому курному підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку — але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, по тому, лаючись, полізла у вікно.
У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами — вапном, чи що?
— Почнемо звідси, — Максиміліан хижо огледівся. — Вилазь на ослін.
— Навіщо?
— Щоб ми були одного зросту, — терпляче пояснив Максиміліан. — Ось так.
Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона — навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона пробачення, повернулася до некроманта.
Залишаючи свій замок, він переодягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін — усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.
— У чорнім-пречорнім лісі… — пробурмотіла я з нервовим смішком. — На чорній-пречорній галяві…
— Що?
— Нічого…
— Боїшся?
— Хто — я?!
— Ну ось і чудово.
Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед — начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зустрілися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки.
— Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, — пробурмотів Максиміліан. — Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…
Його біле обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявими…
Я впізнала себе. Це я стояла переді мною, і мої руки торкалися до моїх долонь…
Я ступнула вперед — і звалилася з ослона.
Ми опинилися посеред тієї самої кімнати — Оберонового кабінету. Того самого, але неабияк зміненого; підлогу було застелено щільним килимом із кольорових корінців переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману, хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».
Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім, на мене не перетворився. Напевно, і в мене білі патли не відросли.
— Шукаймо, — сказав Максиміліан, — шафа.
З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не трапилося: відкрилися книги на полицях, обплутані, пронизані нитками.
— Ось вони, виворітні зв’язки, — пробурмотів некромант. — Давай розбирати.
Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну мотузочку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути; мені стало незатишно.
Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.
Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки, грубі й тонкі, цілі й порвані. Здавалося, тут попрацював божевільний електрик чи божевільний павук. Здебільшого нитки були зібрані в пучки й протягнуті акуратно — напевно, тому, що укази й рішення, котрі приймалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, у цьому були замішані автори книг? Або читачі, що колись використали їхню мудрість неправильно?