Під час розмови Раскольников пильно розглядав її. Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко, трохи неправильне, якесь гостреньке, з гостреньким маленьким носиком і підборіддям. Її навіть не можна було назвати й гарненькою, але ж голубі очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювались, обличчя її ставало таким добрим і простодушним, що людей мимоволі вабило до неї. В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того і ще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною, і це іноді навіть смішно виявлялося в деяких її рухах.
— Та невже Катерина Іванівна могла обійтися такою малою сумою, навіть ще закуску ставити має намір?.. — спитав Раскольников, вперто продовжуючи розмову.
— Труна ж проста буде... і все буде просто, так що недорого... ми вчора з Катериною Іванівною все розрахували, так що й залишиться, щоб пом’янути... а Катерині Іванівні дуже хочеться, щоб так було. Адже не можна... їй розрада... вона така, ви ж знаєте...
— Розумію, розумію... звичайно... Що це ви мою кімнату розглядаєте? Он і матуся говорить теж, що на домовину схожа.
— Ви нам усе вчора віддали! — сказала раптом у відповідь Сонечка якимсь сильним і швидким шепотом, зненацька знову низько опускаючи голову. Губи й підборіддя її знову затремтіли. Її давно вже дуже вразила бідна обстановка комірчини Раскольникова, і тепер слова ці раптом вихопились самі собою. Запанувала мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилась на Соню.
— Родю, — сказала вона, встаючи, — ми, звичайно, обідаємо разом. Дунечко, ходім... А ти б, Родю, пішов погуляти трохи, а потім відпочив би, полежав, а тоді й приходь швидше. А то ми тебе стомили, боюсь я...
— Аякже, прийду, — відповів він, підводячись і заквапившись... — У мене одначе справа...
— Та невже ж ви й обідати будете нарізно? — закричав Разуміхін, з подивом дивлячись на Раскольникова, — що це ти?
— Аякже, прийду, звичайно, звичайно... А ти залишись на якийсь час. Адже він вам зараз не потрібний, мамо? Чи я, може, відбираю його?
— О, ні, ні! А ви, Дмитре Прокоповичу, прийдете обідати, будете такі ласкаві?
— Прошу вас, приходьте, — додала Дуня.
Разуміхін уклонився і весь засяяв. На мить усі якось дивно раптом зніяковіли.
— Прощай, Родю, тобто до побачення; не люблю говорити «прощай». Прощай, Насте... ой, знову «прощай» сказала!..
Пульхерія Олександрівна хотіла було й Сонечці вклонитись, та це якось у неї не вийшло, і, заквапившись, вона вийшла з кімнати.
Але Євдокія Романівна неначе чекала черги і, йдучи слідом за матір’ю мимо Соні, вклонилася їй уважливим, ввічливим і повним поклоном. Сонечка збентежилась, вклонилася якось поквапливо і злякано, і якесь навіть болісне відчуття відбилося на її обличчі, наче ввічливість і увага Євдокії Романівни були їй тяжкі.
— Дуню, прощай же! — гукнув Раскольников уже в сіни, — дай же руку!
— Та я ж подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво й ніяково обертаючись до нього.
— Ну то що, ще дай!
І він міцно потиснув її пальчики. Дунечка усміхнулась до нього, зашарілася, швидше вирвала свою руку і пішла за матір’ю, теж чомусь зовсім щаслива.
— Ну от і славно! — сказав він Соні, повертаючись до себе і ясно подивившись на неї, — упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Правда? Адже правда?
Соня з подивом позирала на зненацька просвітліле його обличчя; він якийсь час мовчки й пильно до неї придивлявся, вся розповідь про неї її небіжчика-батька раптом зринула в цю мить у його пам’яті...
— Господи, Дунечко! — заговорила зразу ж Пульхерія Олександрівна, коли вийшли на вулицю, — тепер сама неначе рада, що ми пішли; легше якось. Ну, чи ж думала я вчора, у вагоні, що навіть із цього радітиму!
— Кажу ж вам, мамо, він ще дуже хворий. Невже ви не бачите? Може, в тривозі про нас і здоров’я підірвав. Треба бути вибачливим і багато, багато що можна простити...
— А от ти не була вибачлива! — гаряче й ревниво перебила одразу ж Пульхерія Олександрівна. — Знаєш, Дуню, дивилася я на вас обох, викапаний ти його портрет, і не стільки обличчям, скільки душею: обоє ви меланхоліки, обоє похмурі й запальні, обоє горді й обоє великодушні... Я не вірю, щоб він був егоїстом, Дунечко. Правда ж?.. А як згадаю, що в нас ввечері сьогодні буде, так серце й замре!
— Не турбуйтесь, мамо, буде те, що має бути.
— Дунечко! Та подумай тільки, в якому ми тепер становищі! Ну що, коли Петро Петрович відмовиться? — необережно прохопилася зненацька сердешна Пульхерія Олександрівна.