— А я про вас ще від небіжчика чула... Тільки не знала тоді ще вашого прізвища, та й сам він не знав... А тепер прийшла... Ось узнала вчора ваше прізвище... то й спитала сьогодні: де тут пан Раскольников живе?.. І не знала, що ви теж у жильців наймаєте... Прощайте... Я Катерині Іванівні...
Вона була дуже рада, що нарешті пішла від них; ішла опустивши голову, поспішаючи, щоб швидше зникнути їм з очей, щоб якнайшвидше пройти ці двадцять кроків, поки заверне направо у вулицю й лишиться, нарешті, сама, і там, йдучи квапливо, ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, думати, згадувати, обмірковувати кожне сказане слово, кожну обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ, невиразний і загадковий, зійшов у її душу. Вона згадала раптом, що Раскольников сам хотів зайти до неї сьогодні, може, ще й вранці, може, зараз!
«Коли б тільки не сьогодні, ой, тільки б не сьогодні! — бурмотіла вона із завмираючим серцем, неначе когось благаючи, мов злякана дитина. — Господи! До мене... в цю кімнату... він побачить... о Господи!»
І, звичайно, вона не могла помітити в цю хвилину якогось незнайомого їй добродія, що пильно стежив за нею, йдучи назирці. Він проводжав її від самого виходу з воріт. У ту мить, коли всі троє, Разуміхін, Раскольников і вона, спинилися на два слова на тротуарі, цей прохожий, обминаючи їх, раптом наче здригнувся, несподівано на льоту піймавши слова Соні: «і спитала: де тут пан Раскольников живе?» Він швидко, але пильно оглянув усіх трьох, особливо ж Раскольникова, до якого зверталась Соня; потім подивився на будинок і запам’ятав його. Все це зроблено було миттєво, на ходу, і прохожий, намагаючись не привернути до себе уваги, пішов далі, сповільнивши ходу і немовби чекаючи. Він чекав Соню; він бачив, що вони прощались і що Соня піде зараз кудись до себе.
«То куди ж до себе? Десь я бачив це обличчя, — думав він, пригадуючи обличчя Соні... — треба дізнатися».
Діставшись повороту, він перейшов на другий бік вулиці, обернувся і побачив, що Соня вже йде слідом за ним, тією ж дорогою, і нічого не помічає. Дійшовши до повороту, і вона завернула на ту ж вулицю. Він пішов слідом, стежачи за нею з протилежного тротуару; пройшовши кроків п’ятдесят, перейшов на той бік, де йшла Соня, наздогнав її і рушив за нею, додержуючи відстані кроків п’ять.
Це був добродій років п’ятдесяти, на зріст вищий від середнього, огрядний, з широкими і крутими плечима, що робило його немовби трохи сутулим. Був він чепурно і комфортно одягнений і мав вигляд поважного пана. В руках його була гарна паличка, якою він постукував з кожним кроком по тротуару, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, вилицювате обличчя було досить приємне, не по-петербурзькому свіже. Волосся його, ще дуже густе, було зовсім світле, місцями в ньому прозирала сивина, а широка, густа борода, що спадала лопатою, була ще світлішою. Очі його були голубі і дивились холодно, пильно і вдумливо; губи червоні. Взагалі цей чоловік добре зберігся і здавався набагато молодшим від свого віку.
Коли Соня вийшла на канаву, вони опинилися наодинці. Стежачи за нею, він устиг помітити її задумливість і неуважність. Дійшовши до свого будинку, Соня завернула у ворота, він за нею, немовби трохи здивувавшись. У дворі вона повернула праворуч, у куток, де були сходи в її квартиру. «Чи ба! » — пробурмотів незнайомий і почав підійматись слідом за нею по сходах. Тут тільки Соня помітила його. Вона зійшла на третій поверх, завернула в галерею і подзвонила в дев’ятий номер, на дверях якого було написано крейдою: «Капернаумов кравець». «Чи ба!» — повторив знову незнайомий, здивований чудним збігом, і подзвонив поруч у восьмий номер. Двері обох квартир були кроків за шість одна від одної.
— Ви у Капернаумова наймаєте! — сказав він, дивлячись на Соню і сміючись. — Він мені жилет учора перешивав. А я тут, поруч з вами, у мадам Рессліх, Гертруди Карлівни. От який збіг!
Соня подивилась на нього уважно.
— Сусіди, — говорив він далі якось особливо весело. — Я ж всього тільки третій день у місті. Ну, а поки що до побачення.
Соня не відповіла; двері відімкнули, і вона прослизнула до себе. Їй зробилось чомусь соромно, і вона неначе злякалася...
Разуміхін, ідучи до Порфирія, був у особливо збудженому стані.
— Це, брат, славно, — повторював він кілька раз, — і я радий! Я радий!
«Та чому ти радий?» — думав Раскольников.
— Я ж і не знав, що ти теж старій у заставу носив. І... і— давно це було? Тобто давно ти був у неї?
«Який же він наївний дурень! »
— Коли?.. — спинився Раскольников, пригадуючи, — та днів за три до її смерті був я в неї, здається. А втім, я ж не викуповувати речі тепер іду, — підхопив він, з якоюсь поквапливістю виявляючи особливу турботу про речі, — адже в мене знову тільки карбованець на срібло... через оте кляте вчорашнє марення!..