«Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав! »
— А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати, — відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.
— Я був не зовсім здоровий.
— І про це чув... Чув навіть, що дуже вже були чимсь розстроєні. Ви й тепер наче бліді?
— Зовсім не блідий... навпаки, цілком здоровий! — грубо й злісно сказав руба Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. «А саме в злості й проговорюсь! — майнула знову думка. — І чого вони мене мучать!..»
— Не зовсім здоровий! — підхопив Разуміхін. — Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був... Ну, віриш, Порфирію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись — одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!
— І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! — якось по-баб’ячому похитав головою Порфирій.
— Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! — занадто вже зло вихопилось у Раскольникова.
Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.
— Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? — запалився раптом Разуміхін. — Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!
— Надокучили вони мені дуже вчора! — звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою, — я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замєтов бачив ті гроші. А що, пане Замєтов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?
Він би, здається, так і задушив у цю мить Замєтова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.
— По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру, — сухо заявив Замєтов.
— А сьогодні казав мені Никодим Хомич, — вкинув Порфирій Петрович, — що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника...
— Ну от хоч би цей чиновник! — підхопив Разуміхін, — ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти — дай п’ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п’ять так і відвалив!
— А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився... Он пан Замєтов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка, — звернувся він з тремтячими губами до Порфирія, — що ми вас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?
— О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати... і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати...
— Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! — скрикнув Разуміхін.
— Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом... істотнішого чогось, перед чаєм?
— Ну тебе!
Порфирій Петрович вийшов розпорядитися щодо чаю.
Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратований.
«Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! А з якої речі, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Хомичем? Виходить, уже й таїти не хочуть, що стежать за мною, мов зграя собак! Так одверто в пику й плюють! — дрижав він від люті. — Ну, бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічливо, Порфирію Петровичу, адже я ще, може, й не дозволю!.. Встану, та й кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас зневажаю!.. — Він із зусиллям перевів подих. — А що, коли мені так тільки здається? Що, коли це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся, підлої ролі своєї не витримую? Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їх звичайні, але щось у них є... Все це завжди можна говорити, але щось та є. Чому він сказав прямо «в неї»? Чому Замєтов додав, що я хитро говорив? Чому вони розмовляють таким тоном? Дійсно... тон... Разуміхін тут же сидів, чому ж йому нічого не здається? Цьому невинному дурневі ніколи нічого не здається! Знову трусить мене!.. Підморгнув мені Порфирій чи ні? Певно, дурниця; навіщо б підморгувати? Нерви, чи що, хочуть мої дратувати або знущаються з мене? Або все міраж, або знаютьі.. Навіть Замєтов зухвалий... Чи зухвалий Замєтов? Замєтов передумав за ніч. Я й передбачав, що передумає! Він тут наче свій, а насправді уперше прийшов. Порфирій його за гостя не вважає, до нього спиною сидить. Знюхались! Неодмінно через мене знюхались! Неодмінно до нашого приходу про мене говорили!.. А чи ж знають про квартиру? Швидше б уже! Коли я сказав, що квартиру наймати вчора втік, він не дочув, не зрозумів... А це я влучно про квартиру докинув: потім придасться! В маренні, мовляв!.. Ха-ха-ха! Він про весь вечір вчорашній знає! Про приїзд матері не знав!.. А відьма і число вивела олівцем!.. Брешете, не дамся! Адже це ще не факти, це тільки міраж! Ні, ви давайте-но фактів! І квартира не факт, а марення; я знаю, що їм говорити... А чи ж знають про квартиру? Не піду, не розвідавши! Навіщо я прийшов? А от що я тепер злюся, то це, певно, для них і факт. Тьху, який я дратівливий! А може, й добре, роль хворого... Він мене прощупує... Збивати буде. Навіщо я прийшов? »