— Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб’язно простягаючи руку. — Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та найкраще зайдіть до мене туди самі... як-небудь цими днями... та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо... і поговоримо... Ви ж, як один з останніх, хто там були, може, що-небудь і розказати б нам могли... — додав він із найдобродушнішим виглядом.
— Ви хочете мене офіційно допитувати, за всіма правилами? — різко запитав Раскольников.
— Ну навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і... і з усіма заставниками вже розмовляв... декого допитував... а ви, як останній... Та от, до речі ж! — вигукнув він, наче чомусь зрадівши зненацька, — до речі пригадав, що ж це я!.. — повернувся він до Разуміхіна, — та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів... Ну, та й сам же знаю, сам знаю, — повернувся він до Раскольникова, — що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати... от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами... стривайте: адже ви о восьмій годині були там?
— О восьмій, — відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.
— Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена, — пам’ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..
— Малярів? Ні, не бачив... — повільно і немовби силкуючись усе якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! — Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив... а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) — то пам’ятаю, що чиновник якийсь переїжджав із квартири... навпроти Альони Іванівни... пам’ятаю... це я ясно пам’ятаю... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули... а малярів — ні, не пам’ятаю, щоб маляри були... та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. Так; не було...
— Та ти що! — гримнув раптом Разуміхін, неначе опам’ятавшись і зміркувавши щось, — маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?
— Тьху! переплутав! — ляснув себе по лобі Порфирій. — Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! — звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова, — нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати... зовсім переплутав!
— То треба бути уважнішим, — похмуро зауважив Разуміхін.
Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб’язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.
VI
—...Не вірю! Не можу вірити! — повторював здивований Разуміхін, з усієї сили намагаючись заперечити доводи Раскольникова. Вони підходили вже до номерів Бакалєєва, де Пульхерія Олександрівна й Дуня давно чекали їх. Разуміхін у запалі розмови по дорозі раз у раз спинявся, збентежений і схвильований уже самим тим, що вони вперше заговорили про це одверто.
— Ну й не вір! — відповів Раскольников з холодною і зневажливою усмішкою, — ти, за своїм звичаєм, не помічав нічого, а я зважував кожне слово.
— Ти підозріливий, тому й зважував... Гм... справді, я згоден, що тон Порфирія був якийсь дивний, і особливо цей мерзотник Замєтов!.. Ти маєш рацію, в його поведінці щось було, — але чому? Чому?
— За ніч обдумав.
— Та ні ж, навпаки! Коли б у них була ця безглузда думка, то вони всіма силами постаралися б її затаїти і приховати свої карти, щоб потім упіймати... А тепер — це зухвало і необережно!
— Коли б у них були факти, тобто справжні факти, або хоч які-небудь ґрунтовні підозріння, тоді б вони і насправді постарались приховати гру, сподіваючись ще більше виграти (а втім, давно б уже обшук зробили!). Але в них немає фактів, жодного, — все міраж, все з двома кінцями, сам здогад хисткий — от вони й намагаються зухвальством збити. А може, й сам озлився, що фактів немає, з досади й прохопився. А може, це й не без наміру було... Він людина, здається, розумна... Може, налякати мене хотів тим, що знає... Тут, брат, своя психологія... А втім, гидко це все пояснювати. Облиш!