— Підіть до лікаря.
— Це я й без вас розумію, що хворий, хоч, далебі, не знаю на що; по-моєму, я чи не вп’ятеро від вас здоровіший. Я вас не про те спитав, — чи вірите ви, що привиди з’являються? Я вас спитав: чи вірите ви, що привиди є?
— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злістю скрикнув Раскольников.
— Адже зазвичай що кажуть? — бурмотів Свидригайлов, мовби сам до себе, дивлячись убік і трохи схиливши голову. — Вони кажуть: «Ти хворий, отже, те, що тобі привиджується, є тільки марення». Але ж у цьому немає строгої логіки. Я згоден, що привиди ввижаються лише хворим; та це ж тільки доводить те, що привиди можуть ввижатися самим лише хворим, а не те, що привидів немає взагалі.
— Звичайно, немає! — роздратовано наполягав Раскольников.
— Немає? Ви так гадаєте? — вів далі Свидригайлов, повільно зводячи на нього очі. — Ну, а що, коли так розміркувати (от допоможіть-но): «Привиди — це, сказати б, клапті й уривки інших світів, їх начало. Здоровій людині, звичайна річ, їх не треба бачити, бо здорова людина є найбільш земна людина, отже, й має жити самим тутешнім життям, для повноти і для порядку. Ну, а скоро захворів, скоро порушився нормальний земний порядок в організмі, зараз же й починає виявлятися можливість існування іншого світу, і що більше хворий, то і зіткнень з іншим світом більше, так що, коли людина й зовсім помре, то прямо й перейде в інший світ». Я це давно обміркував. Якщо в майбутнє життя вірите, то й цьому міркуванню можна повірити.
— Я не вірю в майбутнє життя, — сказав Раскольников.
Свидригайлов сидів у задумі.
— А що, коли там самі павуки або щось подібне до того, — сказав він зненацька.
«Це ненормальний», — подумав Раскольников.
— От нам усе уявляється вічність, мов ідея, яку не можна збагнути, щось величезне, величезне! Та чому ж неодмінно величезне? І раптом, замість усього цього, уявіть собі, буде там одна кімнатка, така собі на зразок сільської бані, з пліснявою, а по всіх кутках павуки, і от і вся вічність. Мені, знаєте, щось подібне іноді ввижається.
— І невже, невже вам не привиджується щось більш втішне і справедливе! — з болісним почуттям вигукнув Раскольников.
— Більш справедливе? А звідки знати, може це і є справедливе, і знаєте, я неодмінно навмисно так зробив би! — відповів Свидригайлов, непевно усміхаючись.
Якийсь холод охопив раптом Раскольникова, коли він почув цю химерну відповідь. Свидригайлов підвів голову, пильно подивився на нього і зненацька зареготав.
— Ні, ви ось що розміркуйте, — закричав він, — півгодини тому ми ще один одного й не бачили, вважаємось ворогами, між нами є непорозуміння; а ми те облишили й он у яку літературу заїхали! Ну, хіба не правду я сказав, що ми одного поля ягоди?
— Зробіть же ласку, — роздратовано сказав Раскольников, — дозвольте вас просити якнайшвидше пояснити мені, чому ви удостоїли мене честі ваших відвідин... і... і... я поспішаю, мені ніколи, я хочу з дому йти...
— Прошу, прошу. Ваша сестриця, Євдокія Романівна, за пана Лужина йде, Петра Петровича?
— Чи не можна не згадувати про мою сестру і не називати її імені. Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її ім’я, якщо тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я ж про неї і прийшов говорити, то як же не згадувати?
— Гаразд; говоріть, але швидше!
— Я певен, що ви про цього пана Лужина, родича мого по дружині, вже склали свою думку, коли хоч півгодини бачили його або хоч щось про нього точно чули. Євдокії Романівні він не до пари. На мою думку, Євдокія Романівна, віддаючись за нього, жертвує собою дуже великодушно і необачно, для... для своєї родини. Мені здалося, після усього, що я про вас чув, що ви, зі свого боку, дуже були б задоволені, коли б цей шлюб не відбувся, і при цьому без порушення інтересів. А тепер, узнавши вас особисто, я навіть певний цього.
— З вашого боку все це дуже наївно; даруйте мені, я хотів сказати: нахабно, — зауважив Раскольников.
— Тобто ви цим хочете сказати, що я стараюсь собі на користь. Не турбуйтесь, Родіоне Романовичу, коли б я старався собі на користь, то не став би так прямо висловлюватись, не дурень же я зрештою. Щодо цього відкрию вам одну психологічну дивину. Оце тільки, виправдуючи свою любов до Євдокії Романівни, я говорив, що сам був жертвою. Ну то знайте ж, що ніякої тепер любові я не почуваю, н-ніякої, так що мені самому навіть дивно це, бо я ж справді щось почував...
— Від неробства й розпусти, — перебив Раскольников.