Він сидів на дивані, похиливши голову, спершись ліктями на коліна і закривши руками обличчя. Нервовий дрож в усьому його тілі не вщухав. Нарешті він підвівся, взяв кашкета, подумав і рушив до дверей.
Йому якось несподівано спало на думку, що принаймні сьогодні він майже напевно може вважати себе в безпеці. Раптом у серці своєму він відчув мало не радість; йому захотілося швидше потрапити до Катерини Іванівни. На похорон він, звичайно, спізнився, а на поминки встигне, і там, зараз, він побачить Соню.
Він спинився, подумав, і болісна усмішка видавилась на його губах.
— Сьогодні! Сьогодні! — повторив він про себе. — Еге ж, сьогодні! Так повинно...
Тільки-но він хотів відчинити двері, аж вони зненацька почали прочинятись самі. Він задрижав і одскочив назад. Двері відчинялися повільно й тихо, і раптом перед ним з'явився — вчорашній незнайомець з-під землі.
Незнайомий спинився коло порога, подивився мовчки на Раскольникова і ступив у кімнату. Він був такий самий, як і вчора, така ж фігура, так само одягнений, але в обличчі і погляді його сталася велика зміна: він дивився тепер якось зажурено і, постоявши трохи, глибоко зітхнув. Не вистачало тільки, щоб він підніс при цьому долоню до щоки, а голову схилив набік, щоб уже зовсім скидатись на бабу.
— Чого вам? — спитав помертвілий Раскольников.
Незнайомий помовчав і зненацька низько, мало не до землі, вклонився йому. Принаймні доторкнувся до підлоги пальцем правої руки.
— Що таке? — скрикнув Раскольников.
— Винен, — тихо промовив незнайомий.
— У чому?
— У злобних думках.
Вони дивились один на одного.
— Прикро зробилося. Коли ви ото приходили тоді, може, напідпитку, і двірників у квартал кликали та про кров розпитували, прикро мені зробилося, що даремно полишили це і за п’яного вас вважали. І так прикро, що сну позбувся. А що запам’ятали тоді адресу, то ми вчора сюди й приходили і питали...
— Хто приходив? — перебив Раскольников, раптом починаючи пригадувати.
— Я,тобто, вас скривдив.
— То ви з того будинку?
— Та я ж там, тоді ж коло воріт з ними стояв, чи забули? Ми й майстерню свою там держимо, здавна. Кушніри ми, міщани, на дому працюємо... дуже вже прикро зробилось...
І раптом Раскольникову виразно пригадалася вся сцена того вечора коло воріт; він зміркував, що, крім двірників, там стояло тоді ще кілька чоловік, стояли й жінки. Він пригадав один голос — хтось пропонував вести його просто у квартал. Обличчя того, що говорив це, не міг він пригадати і навіть тепер не пізнавав, але він пам’ятав, як навіть щось відповів йому тоді, обернувся до нього...
Так он, виходить, чим завершився весь цей вчорашній жах. Найстрашніше було подумати, що він справді мало не загинув, мало не занапастив себе через таку незначну обставину. Отже, крім найму квартири і розмов про кров, цей міщанин нічого не може розповісти. Отже, і у Порфирія теж немає нічого, нічого, крім того марення, ніяких фактів, крім психології, яка з двома кінцями, нічого ґрунтовного. Отже, якщо не випливе більше ніяких фактів (а вони не повинні вже більше випливти, не повинні, не повинні), то... то що ж можуть із ним зробити? Чим же можуть його викрити остаточно, хоч і заарештують? І, отже, Порфирій тільки тепер, тільки оце зараз довідався про квартиру, а досі й не знав.
— Це ви сказали сьогодні Порфирію... що я приходив? — скрикнув він, вражений раптовим здогадом.
— Якому Порфирію?
— Приставу слідчих справ.
— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я й пішов.
— Сьогодні?
— Перед вами за хвильку був. І все чув, усе, як він вас мучив.
— Де? Що? Коли?
— Та там-таки, у нього за перегородкою, весь час просидів.
— Як? То це ви й були сюрприз? Та як це могло статися? Скажіть, будь ласка!
— Коли побачив я ото, — почав міщанин, — що двірники з моєї намови йти не хочуть, бо, кажуть, уже пізно, і, чого доброго, ще розгнівається, що зразу ж не прийшли, прикро мені зробилося, і сну позбувся, і почав розпитуватись. А розпитавшись вчора, сьогодні й пішов. Уперше прийшов — його не було. Годину перегодом прийшов — не прийняли, а втретє прийшов — допустили. Почав я йому докладати все, як було, і давай він кімнатою стрибати, і все себе в груди кулаком бив: «Що ви, каже, зі мною, розбишаки, робите? Коли б знав я таке, його б з конвоєм сюди до мене привели!» Потім вибіг, когось покликав і з ним у кутку говорив, а далі знову до мене і почав розпитувать та лаяти. І довго докоряв; а доповів я йому про все: і те, як на мої вчорашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали. І почав він тут знову бігати, і все бив себе в груди, і гнівався, і бігав, а коли сказали йому, що ви прийшли, — ну, каже, лізь за перегородку, сиди поки що, не ворушись, хоч би що почув, і стілець мені туди сам приніс і мене замкнув; може, каже, я тебе й покличу. А як привели Миколая, тут він мене, після вас, і вивів: я тебе ще, каже, викличу і ще допитуватиму...