Петро Петрович повернувся до дивана, сів навпроти Соні, уважно подивився на неї і раптом набрав надзвичайно солідного, навіть трохи суворого вигляду: «Мовляв, ти сама ще чого не подумай, добродійко». Соня зніяковіла остаточно.
— По-перше, ви, будь ласка, вибачтесь за мене, Софіє Семенівно, перед вельмишановною вашою матусею... Так, здається? Адже замість матері вам Катерина Іванівна? — почав Петро Петрович дуже солідно, але разом з тим і доволі ласкаво. Видно було, що на думці в нього дружні наміри.
— Так, справді замість матері, — поквапливо і злякано відповіла Соня.
— Ну, то от і вибачтесь за мене перед нею, що я, з обставин від мене не залежних, змушений утриматись од відвідин і не буду у вас на млинцях... тобто на поминках, незважаючи на ласкаве запрошення вашої матусі.
— Авжеж, скажу; зараз-таки, — і Сонечка миттю схопилася зі стільця.
— Ще не все, — спинив її Петро Петрович, посміхнувшись на її простацтво і незнання правил пристойності, — і мало ви мене знаєте, шановна Софіє Семенівно, коли подумали, що через оцю маловажливу, що стосується самого мене, причину я б став турбувати особисто і кликати до себе таку особу, як ви. Намір у мене інший.
Соня поквапливо сіла. Сірі й райдужні кредитки, не прибрані зі стола, знову замигтіли їй в очах, але вона швидко одвернулась і підвела обличчя до Петра Петровича: їй раптом здалося дуже непристойним, особливо їй, дивитись на чужі гроші. Вона втупилася було очима в золотий лорнет Петра Петровича, який він тримав у лівій руці, а разом з тим і у великий, масивний, надзвичайно гарний перстень із жовтим каменем, що був на середньому пальці цієї руки, — але раптом і від нього одвела очі і, не знаючи вже куди дивитись, кінчила тим, що втупилася знову просто в очі Петрові Петровичу. Помовчавши із ще соліднішим, ніж до того, виглядом, той повів далі:
— Довелося мені вчора, випадково, перемовити слів зо два із сердешною Катериною Іванівною. Двох слів досить було, щоб довідатись, що вона перебуває в стані — протиприродному, коли тільки можна так висловитись...
— Так... у протиприродному, — похапцем підтакнула Соня.
— Або простіше і зрозуміліше сказати — у хворому.
— Так, простіше й зроз... еге ж, хвора.
— Атож. Отже, з гуманності і-і-і, сказати б, співчуття я б хотів бути чим-небудь корисним, передбачаючи неминучо нещасну долю її. Здається, і вся ця злиденна родина від вас тепер однієї тільки й залежить.
— Дозвольте спитати, — раптом підвелася Соня, — що ви їй говорили вчора про можливість пенсіону? Бо вона ще вчора казала мені, що ви взялися пенсіон їй виклопотати. Чи правда це?
— Зовсім ні, навіть у певному розумінні безглуздя. Я тільки нагадав про одноразову допомогу вдові померлого на службі чиновника, — якщо тільки буде протекція, але, здається, ваш небіжчик-батько не тільки не вислужив строку, а навіть і не служив зовсім останнім часом. Одним словом, надія хоч і могла б бути, але вельми ефемерна, бо ніяких, по суті, прав на допомогу для такого випадку немає, а навіть навпаки... А вона вже і про пенсіон задумала, хе-хе-хе! Спритна пані!
— Еге ж, про пенсіон... Бо вона легковірна і добра, і через доброту всьому вірить, і... і... і... у неї такий розум... Еге ж... вибачте, — сказала Соня і знову підвелася, щоб іти.
— Стривайте ж, ви ще не дослухали.
— Еге ж, не дослухала, — пробурмотіла Соня.
— То сядьте ж.
Соня зніяковіла страшенно і сіла знову, вже втретє.
— Побачивши таке її становище, з бідолашними дітлахами, хотів би, — як я й сказав уже, — чим-небудь, у міру сил, бути корисним, тобто що називається в міру сил, не більше. Можна було б, наприклад, влаштувати на її користь підписку або, так би мовити, лотерею... або щось подібне, — як це й завжди в таких випадках влаштовують близькі люди або сторонні, які взагалі бажають допомогти. От про це я й мав намір вас повідомити. Воно б можна було.
— Еге ж, добре б... Бог вас за це... — лепетала Соня, пильно дивлячись на Петра Петровича.
— Можна б, але... це ми потім... тобто можна б почати й сьогодні. Ввечері зустрінемось, домовимось І покладемо, як кажуть, основу. Зайдіть до мене сюди годині так о сьомій. Андрій Семенович, сподіваюсь, теж братиме участь із нами... Але... тут є одна обставина, про яку слід заздалегідь і докладно згадати. Для цього ж я й потурбував вас, Софіє Семенівно, запросивши вас сюди. А саме, моя думка, — що гроші не можна, та й небезпечно давати в руки самій Катерині Іванівні; а доказ цього — оці ж сьогоднішні поминки. Не маючи, так би мовити, й шматка хліба насущного на завтрашній день і... ну, і взуття та всього, купують сьогодні ямайський ром і навіть, здається, мадеру і-і-і каву. Я бачив, коли проходив. Завтра ж знову все на вас звалиться, до останнього шматка хліба; це вже безглуздя. А тому й підписка, на мій особистий погляд, має відбутися так, щоб сердешна вдова, сказати б, і не знала про гроші, а знали б, наприклад, тільки ви. Чи так я кажу?