— Добродійко! Добродійко! — вигукнув він, набравши значливого вигляду, — до вас цей факт не стосується! Ніхто не насмілиться вас обвинуватити в намірі чи в змові, тим більше що ви ж і знайшли, вивернувши кишені: отже, нічого не передбачали. Вельми й вельми готовий співчувати, якщо, так би мовити, злидні спонукали і Софію Семенівну, але чому ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Ганьби убоялися? Перший крок? Розгубились, може? Річ зрозуміла; цілком зрозуміла... Але ж нащо було пускатися на таке! Панове! — звернувся він до всіх присутніх, — панове! Жаліючи і, сказати б, співчуваючи, я, далебі, готовий простити, навіть тепер, незважаючи на все те образливе для себе, що я почув тут. Хай же буде вам, мадемуазель, оцей сором наукою на майбутнє, — звернувся він до Соні, — а я далі вже ні до яких заходів не вдаватимусь, хай уже буде так, не даватиму цьому ходу. Годі!
Петро Петрович скоса подивився на Раскольникова. Погляди їх зустрілися. Палаючий погляд Раскольникова, здавалося, спопелить його. Тим часом Катерина Іванівна вже наче нічого не чула: вона пригортала і цілувала Соню, мов несамовита. Діти теж обнімали з усіх боків Соню своїми рученятами, а Поленька, — яка хоч і не зовсім розуміла, в чому річ, — так і обливалася слізьми, надриваючись від ридань і сховавши своє розпухле від плачу гарненьке личко на Сониному плечі.
— Як це підло! — пролунав несподівано від порога гучний голос.
Петро Петрович швидко оглянувся.
— Яка підлота! — повторив Лебезятников, пильно дивлячись йому в очі.
Петро Петрович навіть ніби здригнувся. Це помітили всі. (Потім про це згадували.) Лебезятников ступив у кімнату.
— І ви насмілились мене в свідки брати? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.
— Що це значить, Андрію Семеновичу? Про що ви говорите? — пробурмотів Лужин.
— Те значить, що ви... наклепник, от що означають мої слова! — із запалом мовив Лебезятников, суворо дивлячись на нього своїми підсліпуватими очицями. Він був дуже розгніваний. Раскольников так і втупився в нього, мовби підхоплюючи й зважуючи кожне слово. Знову запанувала тиша. Петро Петрович навіть майже розгубився, особливо в першу мить.
— Якщо це ви мені... — почав він, заїкаючись, — то що з вами? Чи при своєму ви розумі?
— Та я при своєму, а от ви так... мерзотник! Ой, як же це підло! Я увесь час слухав, я навмисно чекав, щоб усе зрозуміти, бо, скажу я вам, навіть досі все це виглядає не зовсім логічно... Але для чого ви це зробили — не розумію.
— Та що я зробив такого! Чи перестанете ви говорити вашими дурними загадками! Чи ви, може, напідпитку?
— Це ви, негідна людино, може, п’єте, а не я! Я горілки зовсім ніколи й не п’ю, бо це несумісно з моїми переконаннями! Уявіть, він, він сам, своїми власними руками віддав ці сто карбованців Софії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу візьму! Він, він! — повторював Лебезятников, звертаючись до всіх і кожного.
— Та ви з глузду з’їхали, чи що, молокососе? — заверещав Лужин, — вона тут сама перед вами, ось, — вона сама тут, зараз тільки, при всіх підтвердила, що, крім десяти карбованців, нічого від мене не одержувала. Як же це я міг би їй передати їх після цього?
— Я бачив, бачив! — кричав Лебезятников, — і хоч це суперечить моїм переконанням, я готовий зараз же в суді хоч як присягнути, бо бачив, як ви їй нишком підсунули! Та тільки ж я, дурень, подумав, що ви заради благодіяння підсунули! Коло дверей, прощаючись із нею, коли вона повернулася і коли ви однією рукою тиснули їй руку, другою, лівою, ви й поклали їй нишком у кишеню кредитку. Я бачив! Бачив!
Лужин пополотнів.
— Що ви патякаєте! — зухвало скрикнув він, — та і як ви могли, стоячи біля вікна, розглядіти кредитку! Вам привиділося... ви ж підсліпуваті. Ви марите!
— Ні, не привиділося! І хоч я й далеко стояв, але все, все бачив, і хоч од вікна справді важко розглядіти кредитку, — це ви правду кажете, — але я, з особливої причини, знав напевно, що це саме сто карбованців, бо, коли ви давали Софії Семенівні десять карбованців, — я бачив сам, — ви тоді ж узяли зі стола і сотню (це я бачив, бо стояв тоді близько, і через те, що в мене зараз же виникла одна думка, то й не забув, що у вас у руках сотня). Ви її склали і тримали, затиснувши в руці, весь час. Потім я знову забув, але коли ви почали підводитись, то з правої руки переклали в ліву і мало не впустили; я одразу ж знову згадав і знову ж таки подумав, що ви хочете, потай від мене, благодіяння їй зробити. Можете уявити, як я почав стежити, — ну й побачив, як пощастило вам покласти їй у кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!