— Щоб зараз же і духу вашого не було в моїй кімнаті; забирайтеся геть, і між нами все кінчено! І як подумаю, що я ж сам аж із шкіри ліз, викладав йому... аж два тижні!..
— Та я ж вам і сам, Андрію Семеновичу, оце недавно сказав, що йду від вас, коли ви ще мене удержували; а тепер додам тільки, що ви дурень. Бажаю вам вилікувати ваш розум і ваші підсліпуваті очі. Дозвольте ж, панове!
Він протовпився; але провіантському не хотілося так легко його випустити, обмежившись тільки лайкою: він схопив зі стола склянку, розмахнувся і пошпурив її в Петра Петровича; але склянка влучила просто в Амалію Іванівну. Вона заверещала, а провіантський, втративши від розмаху рівновагу, важко впав під стіл. Петро Петрович пройшов у свою кімнату, і через півгодини його вже не було в домі. Соня, боязка зроду, і раніше знала, що її легше, ніж будь-кого іншого, погубити, а що вже скривдити її — то це кожен міг майже безкарно. Та все-таки, до самої цієї хвилини, їй здавалося, що можна якось уникнути біди обережністю, лагідністю, покірливістю перед усіма. Розчарування її було надто тяжке. Вона, звичайно, терпляче, майже безмовно могла все перенести — навіть це. Але в першу мить вже надто тяжко зробилося. Незважаючи на своє торжество і на те, що її виправдали, — коли минув перший переляк і перше остовпіння, коли вона зрозуміла і зміркувала все ясно, — почуття безпорадності й образи болісно стиснуло їй серце. У неї почалась істерика. Нарешті, не витримавши, вона вибігла з кімнати і подалась додому. Це сталося майже одразу після того, як пішов Лужин. Амалія Іванівна, коли в неї влучила склянка і навколо розлігся гучний регіт, теж не витримала отакої розплати за чуже похмілля. Заверещавши, кинулася вона до Катерини Іванівни, вважаючи, що саме та в усьому винна:
— Геть з квартир! Зараз же! Геть! — І тут-таки почала хапати все, що потрапляло їй під руку з речей Катерини Іванівни, і кидати додолу. Вже й без того пригнічена, мало не в нестямі, задихана, бліда, Катерина Іванівна схопилася з ліжка (на яке впала була, знеможена) і кинулась на Амалію Іванівну. Але боротьба була занадто нерівна; та відштовхнула її, мов пір’їнку.
— Як! Мало того, що безбожно ославили, — ця тварюка мене ж і кривдить! Як! У день похорону чоловіка женуть із квартири, після мого хліба-солі, на вулицю, з сиротами! Та куди я піду! — голосила, ридаючи і задихаючись, бідолашна жінка. — Господи! — закричала раптом вона, блиснувши очима, — невже ж немає справедливості! Кого ж тобі боронити, як не нас, сиріт? А от побачимо! Є на світі суд і правда, є, я знайду! Зараз, пожди, безбожна тварюко! Поленько, лишайся з дітьми, я повернуся. Ждіть мене, хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда?
І, накинувши на голову ту саму зелену драдедамову хустку, про яку згадував у своїй розповіді небіжчик Мармеладов,
Катерина Іванівна протиснулася крізь безладний і п’яний натовп жильців, що все ще юрмився в кімнаті, і, тужачи та плачучи, вибігла на вулицю — з невиразною метою десь зараз, негайно, і будь-що-будь знайти справедливість. Перелякана Поленька принишкла з дітьми в кутку на скрині, де, пригорнувши обох малят, вся трусячись, почала чекати повернення матері. Амалія бігала кімнатою, верещала, голосила, шпурляла все, що потрапляло їй під руки, додолу, бешкетувала. Жильці горлали кожен своє — хто ще пояснював, як умів, іншим усе, що сталося, хто сперечався і лаявся, хто заводив пісню...
«А тепер пора й мені! — подумав Раскольников. — Ану, Софіє Семенівно, побачимо, що ви тепер скажете!»
І він попрямував на квартиру до Соні.
IV
Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам мав стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які вже ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче відмахувався від неї. І тому, коли він вигукнув, ідучи від Катерини Іванівни: «Ану, що ви скажете тепер, Софіє Семенівно?», він, очевидно, ще перебував у якомусь зовні визивному, збудженому і бадьорому стані від недавньої перемоги над Лужиним. Але щось незрозуміле сталося з ним після цього. Коли він дійшов до квартири Капернаумова, то відчув несподівано знесиленість і страх. У роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням: «А чи треба казати, хто вбив Лизавету?» Запитання було справді дивне, бо він раптом, водночас, відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить, хоч на якийсь час, неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і це тяжке усвідомлення власного безсилля перед необхідністю майже пригнітило його. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.