— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.
Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона щойно підвелася. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько як і вчора.
— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить, — адже ж вся справа спиралася на «громадський стан і пов’язані з ним звички». Зрозуміли ви це?
Страждання відбилось на обличчі її.
— Тільки не говоріть зі мною, як учора! — перебила вона його. — Будь ласка, не починайте. І так досить муки...
Вона поспішила усміхнутися йому, злякавшись, що він ще розсердиться за цей докір.
— Я через дурість свою звідти пішла. Що там тепер? Оце вже хотіла повернутись туди, та все думала, що от... ви зайдете.
Він розповів їй, що Амалія Іванівна виганяє їх із квартири і що Катерина Іванівна побігла кудись «правди шукати».
— Ой боже мій! — схопилась Сонечка, — ходімте швидше...
І вона взяла свою мантильку.
— Завжди одне й те саме! — скрикнув роздратовано Раскольников. — У вас тільки й на думці, що вони! Побудьте зі мною.
— А... Катерина Іванівна?
— А Катерина Іванівна вже, звичайно, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — буркотливо додав він. — Якщо вас не застане, ви ж і будете винні...
Соня в тяжкій нерішучості сіла знову на стілець. Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.
— Припустимо, Лужин тепер не захотів, — почав він, не зводячи очей на Соню. — Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в’язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?
— Еге ж, — сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.
— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився.
Соня мовчала.
— Ну, а коли б у в’язницю, що тоді? Пам’ятаєте, що я вчора говорив?
Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.
— А я думав, що ви знову закричите: «Ой, не говоріть, перестаньте! » — засміявся він, але якось наче силуючи себе. — Що ж, знову мовчання? — спитав він, помовчавши. — Адже ж треба про щось говорити? От мені дуже цікаво було б дізнатись, як би ви розв’язали тепер одне «питання», як каже Лебезятников. (Він начебто починав плутатись.) Ні, справді, я серйозно. Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, тож на додачу). Поленька теж... бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.
Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.
— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.
— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?
— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.
— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?
— Та я ж Божої волі знати не можу... І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш, — похмуро пробурмотів Раскольников.
— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — стражденно скрикнула Соня, — ви знову на щось наводите... Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!