— Вгадала? — прошептав він нарешті.
— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем у подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.
— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.
Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.
Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче від удару, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.
— Що ви, що ви це над собою зробили! — в розпачі сказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.
Раскольников відхитнувся і зі смутною усмішкою подивився на неї:
— Дивна якась ти, Соню, — обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.
— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала ридма, як в істериці.
Давно вже не зазнаване почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм’якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.
— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.
— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня, — за тобою піду, всюди піду! О господи!., яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О господи!
— От і прийшов.
— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його, — на каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його.
— Я, Соню, ще в каторгу, може, й не захочу йти, — сказав він.
Соня швидко на нього подивилась.
Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього. Їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: «Він, він убивця! Та хіба це можливо?»
— Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам’ятавшись, — та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!
— Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.
Соня стояла мов приголомшена, але раптом скрикнула:
— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?
— Ні, Соню, ні, — бурмотів він, обернувшись і похиливши голову, — не був я такий голодний... я справді хотів допомогти матері, але... і це не зовсім слушно... не муч мене, Соню!
Соня сплеснула руками.
— Та невже, невже це все правда! Господи, та яка ж це правда! Хто ж цьому може повірити?.. І як же, як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати! А!.. — скрикнула вона раптом, — ці гроші, що Катерині Іванівні віддали... ці гроші... Господи, та невже ж і ці гроші...
— Ні, Соню, — квапливо перебив він, — ці гроші були не ті, заспокойся! Ці гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх, коли був хворий, того ж дня, що й віддав... Разуміхін бачив... він же й одержував за мене... ці гроші мої, мої власні, правду кажу тобі, мої.