Соні зовсім не було смішно.
— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів, — ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.
Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.
— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Усі їхні надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене.) А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар’єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, — це я зле вчинив... ну й годі!
В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.
— Ой, це не те, не те, — тужливо вигукувала Соня, — і хіба можна так... ні, це не так, не так!
— Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!
— Та яка ж це правда! О господи!
— Я ж тільки вошу вбив, Соню, непотрібну, паскудну, зловредну.
— Ото людина — воша!
— Та І я ж знаю, що не воша, — відповів він, чудно дивлячись на неї. — А втім, я неправду кажу, Соню, — додав він, — давно вже неправду кажу... Це все не те; ти правильно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить...
Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити: неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала паморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... «та як же! Як же! О господи!» І вона в розпачі ламала руки.
— Ні, Соню, це не те! — почав він знову, зненацька підводячи голову, начебто вражений і знову збуджений раптовим поворотом своїх думок, — це не те! А краще... уяви (еге ж! так справді краще), уяви, що я самолюбний, заздрісний, лихий, мерзотний, мстивий, ну... і ще — схильний до божевілля. (Хай уже все разом! Про божевілля говорили раніше, я пам’ятаю.) Я тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг? Мати прислала б, аби вніс, що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть! Уроки траплялися; по полтинику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився і не захотів. Саме так воно і є — озлився (це слово хороше!). Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався. Ти ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаєш, Соню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів! Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, все лежав. Принесе Настя — попоїм, не принесе — так і день мине; навмисно зо зла не нагадував, щоб принесли! Вночі світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба було вчитись, я книжки попродав; а на столі у мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще любив лежати й думати. І все думав... І все такі в мене сни були дивні, різні сни, нічого говорити які! Та тільки тоді почало мені теж верзтися, що... Ні, це не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді все себе запитував: чому я такий дурний, якщо інші дурні і якщо я знаю вже напевно, що вони дурні, то чому сам не хочу бути розумнішим? Потім я зміркував, Соню, що коли чекати, поки всі зробляться розумними, то занадто вже довго буде... Потім я ще зміркував, що ніколи цього й не буде, що не зміняться люди і не переробить їх ніхто, і справа не варта заходу! Справді, це так! Це їх закон... Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними і володар! Хто багато посміє, той у них і правий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більш за всіх може посміти, той і від усіх більше прав має! Так досі велося і так завжди буде! Тільки сліпий не розглядить!