— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.
— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали. — Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано.) Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: «Я вбив!» Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.
Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.
— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.
— Страждання прийняти й очистити себе ним, от що треба.
— Ні! Не піду я до них, Соню.
— А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? — вигукувала Соня. — Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір’ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже.
О господи! — скрикнула вона, — та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!
— Не будь дитиною, Соню, — тихо промовив він. — У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою. — То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню...
— Замучишся, замучишся, — повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.
— Я, може, на себе ще наклепав, — похмуро зауважив він, мовби в задумі, — може, я ще людина, а не воша, і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.
Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.
— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..
— Звикну... — сказав він похмуро і вдумливо. — Слухай, — почав він, помовчавши, — годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...
— Ой! — скрикнула Соня злякано.
— Ну, чого ж ти скрикнула! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер злякалась? Тільки от що: я їм не дамся. Я ще з ними поборюсь, і нічого не вдіють. Немає в них справжніх доказів. Вчора я був у великій небезпеці і думав, що вже загинув; сьогодні ж справи стоять краще. Всі докази їх із двома кінцями, тобто їх обвинувачення я на свою користь можу повернути, розумієш? і поверну; бо я тепер навчився... Але у в’язницю мене посадять напевно. Коли б не один випадок, то, може, і сьогодні б посадили, напевно навіть, може, ще й посадять сьогодні... Тільки це байдуже, Соню: посиджу, та й випустять... бо немає в них жодного справжнього доказу, і не буде, присягаюсь. А з тими, що в них є, не можна упекти людину. Ну, годі... Я тільки щоб ти знала... З сестрою і з матір’ю я постараюсь якось так зробити, щоб їх переконати в протилежному і не злякати... А втім, сестра тепер, здається, забезпечена... виходить, і мати... Ну, от і все. Будь, проте, обережною. Будеш до мене у в’язницю ходити, коли мене заберуть?
— Ой, буду! Буду!
Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще нещаснішим, ніж до того.
— Соню, — сказав він, — краще вже не ходи до мене, коли я у в’язниці сидітиму.
Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.
— Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.
Він спочатку не зрозумів запитання.
— Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий, у мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона. — Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..
— Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.