— Бо на вулицях заборонено. Не чиніть бешкету, от що.
— Сам ти бешкетник! Я все одно що з шарманкою ходжу, тобі яке діло?
— Бо на шарманку треба дозвіл мати, а ви самовільно в такий манір народ баламутите. Де проживаєте?
— Який ще дозвіл! — зарепетувала Катерина Іванівна. — Я сьогодні чоловіка поховала, який там ще дозвіл!
— Пані, пані, заспокойтеся, — почав був чиновник, — ходімте, я вас доведу... Тут у натовпі непристойно... ви хворі...
— Шановний добродію, шановний добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна, — ми на Невський підемо, — Соню! Соню! та де ж вона? Теж плаче! Та що це з вами усіма... Колю, Леню, куди ви? — скрикнула вона раптом злякано, — о, дурні діти! Колю, Леню, та куди ж вони!..
Сталося так, що Коля і Леня, налякані до останньої міри вуличним натовпом і вихватками божевільної матері, побачивши ще й солдата, який хотів їх узяти і кудись вести, раптом, наче змовившись, схопились за рученята і кинулись тікати. Із зойками й плачем метнулася сердешна Катерина Іванівна доганяти їх. Неподобне і жалюгідне це було видовище, як вона бігла, плачучи, задихаючись. Соня і Поленька кинулися слідом за нею.
— Поверни, поверни їх, Соню! О, дурні, невдячні діти!.. Полю! лови їх... Для вас же я...
Вона спіткнулася на всьому бігу і впала.
— Розбилася до крові! О господи! — скрикнула Соня, схиляючись до неї.
Усі позбігались, усі стовпилися навколо. Раскольников і Лебезятников підбігли серед перших; чиновник теж поспішив, а за ним і городовий, пробурчавши: «От діла» і махнувши рукою, бо передчував, що справа ця завдасть йому клопоту.
— Ану, геть! геть! — розганяв він людей, що товпилися навколо.
— Помирає! — закричав хтось.
— Збожеволіла! — сказав другий.
— Господи милосердний! — промовила якась жінка, хрестячись. — А чи ж дівчинку з хлопчиком впіймали? Ондечки, ведуть, старшенька перейняла... Бач, навіжені!
Але коли роздивилися добре Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Соня, а що кров хлинула їй з грудей горлом і залила брук.
— Це я знаю, бачив, — бурмотів чиновник Раскольникову і Лебезятникову, — це сухоти; хлине отак кров і задушить. З однією моєю родичкою, ще недавно свідком був, і отак склянки півтори... раптом... Що ж все-таки робити, зараз помре?
— Сюди, сюди, до мене! — благала Соня, — отут я живу!.. Оцей будинок, другий звідси... До мене, швидше, швидше!.. — кидалася вона до всіх. — За лікарем пошліть... О господи!
Стараннями чиновника все улагодилося, навіть городовий допомагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Соні майже мертвою і поклали на ліжко. Кровотеча ще тривала, але Катерина Іванівна начебто починала опритомнювати. В кімнату ввійшли, крім Соні, Раскольников і Лебезятников, чиновник і городовий, що спочатку розігнав-таки юрбу, хоч дехто і йшов за ними аж до самих дверей. Поленька ввела, тримаючи за руки, Колю і Леню, які трусилися й плакали. Зійшлися й від Капернаумових: сам він, кульгавий і сліпий на одне око, дивного вигляду чоловік з щетинистим, що стояло сторч, волоссям і бакенбардами; дружина його, що мала якийсь чудний, раз назавжди зляканий вигляд, і кілька його дітей із здерев’янілими від постійного здивування обличчями і розкритими ротами. Серед усієї цієї публіки з’явився зненацька і Свидригайлов. Раскольников здивовано глянув на нього, не розуміючи, звідки він узявся, бо не бачив його досі в натовпі.
Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольникову, що, здається, лікар тепер уже не потрібний, але розпорядився послати. Побіг сам Капернаумов.
Тим часом Катерина Іванівна оддихалася, кровотеча припинилась. Вона дивилася хворобливим, але пильним і проникливим поглядом на бліду і тремтячу Соню, що обтирала їй хусткою краплі поту з лоба; нарешті попросила підвести себе. Її посадили на ліжку, підтримуючи з обох боків.
— Де діти? — спитала вона слабким голосом. — Ти привела їх, Полю? О, дурні!.. Ну чого ви побігли... Ох!
Кров ще була на її засмаглих губах. Вона повела кругом очима:
— То он ти як живеш, Соню! І разу я в тебе не була... довелось от...
Вона з жалем подивилась на Соню:
— Висмоктали ми тебе, Соню... Полю, Леню, Колю, йдіть сюди... Ну, ось вони, Соню, всі, бери їх... з рук на руки... а з мене досить!.. Скінчився бал! Г’а!.. Покладіть мене, дайте хоч померти спокійно...
Її опустили знову на подушку.
— Що? Священика?.. Не треба... Де у вас зайвий карбованець?.. На мені немає гріхів!.. Бог і без того мусить простити... Сам знає, як я страждала!.. А не простить, то й не треба!..