— Ви?
— Я, — підтвердив Свидригайлов, колихаючись від сміху, — і можу вас честю запевнити, найласкавіший Родіоне Романовичу, що дуже ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, передрік це вам, — ну от і зійшлися. І побачите, який я лагідний. Побачите, що зі мною ще можна жити...
ЧАСТИНА ШОСТА
I
Для Раскольникова настав дивний час: наче туман упав зненацька перед ним і відділив його від усіх у безвихідній і тяжкій самотності. Викликаючи в пам’яті цей час згодом, уже через довгі роки по тому, він догадувався, що свідомість його іноді начебто затьмарювалась і що так тривало, з деякими проміжками, аж до остаточної катастрофи. Він був цілком переконаний, що багато в чому тоді помилявся, наприклад, у строках і часі деяких подій. Принаймні, згадуючи потім і силкуючись усвідомити все пригадуване, він багато чого дізнався про самого себе, вже покладаючись на відомості, які дістав від сторонніх осіб. Одну подію він плутав, наприклад, з іншою; цю іншу вважав наслідком події, яка існувала тільки в його уяві. Часом брала його хворобливо-нестерпна тривога, яка перероджувалася навіть у панічний страх. Але він пам’ятав теж, що бували хвилини, години і навіть, можливо, дні цілковитої апатії, яка оволодівала ним, мовби на протилежність попередньому страху, — апатії, схожої на хворобливо-байдужий стан у деяких вмираючих. Узагалі ж у ці останні дні він і сам наче силкувався втекти від ясного і повного розуміння свого становища; деякі факти, що потребували негайного з’ясування, надто гнітили його; але який радий би він був звільнитись і уникнути деяких турбот, забуття яких загрожувало, проте, в його становищі цілковитою і неминучою загибеллю.
Особливо тривожив його Свидригайлов: можна навіть сказати, що той ніяк не йшов з його думки. Відтоді як Свидригайлов так надто ясно промовив такі надто грізні для Раскольникова слова, в квартирі у Соні, в день смерті Катерини Іванівни, начебто порушився звичайний плин його думок. Але, незважаючи на те, що цей новий факт страшенно непокоїв його, Раскольников якось не поспішав з’ясовувати справу. Іноді, раптом опам’ятовуючись де-небудь у далекій і відлюдній частині міста, в якомусь поганенькому трактирі, де він сидів за столом у роздумі, ледве пам’ятаючи, як він сюди потрапив, він згадував зненацька про Свидригайлова: тоді у нього раптом дуже виразно і тривожно спливала думка, що треба б якнайшвидше порозумітися з цією людиною, а можливо, і покінчити остаточно. Якось, зайшовши кудись за заставу, він навіть уявив собі, що чекає тут Свидригайлова і що тут призначено у них побачення. Іншим разом він прокинувся вдосвіта десь на землі, в кущах, і майже не розумів, як забрів сюди. А втім, за ці два-три дні після смерті Катерини Іванівни він уже разів зо два зустрічався зі Свидригайловим, майже кожного разу в Сониній квартирі, куди він заходив якось безцільно, майже завжди на короткий час. Вони обмінювалися короткими фразами, але й разу не заговорили про основне, начебто між ними так, сама собою, виникла умова, щоб мовчати про це до певного часу. Тіло Катерини Іванівни ще лежало в труні. Свидригайлов розпоряджався підготовкою до похорону і був заклопотаний. Соня теж була дуже зайнята. Під час останньої зустрічі Свидригайлов розповів Раскольникову, що справу з дітьми Катерини Іванівни він якось покінчив, і покінчив щасливо; що в нього, завдяки певним зв’язкам, знайшлись такі особи, з допомогою яких можна було влаштувати всіх трьох сиріт, тепер-таки, в дуже непогані як для них заклади; що покладені на їх ім’я гроші теж багато допомогли, бо сиріт з капіталом улаштувати значно легше, ніж сиріт бідних. Сказав він щось і про Соню, пообіцяв якось цими днями зайти до Раскольникова і згадав, що «бажав би порадитись»; що «дуже вже треба б побесідувати, бо є такі справи...» Розмова ця відбувалась у сінях, коло сходів. Свидригайлов пильно дивився в очі Раскольникову і раптом, помовчавши і притишивши голос, спитав:
— Та чого ви, Родіоне Романовичу, такий мов не свій? Справді! Слухаєте і дивитесь, а наче й не розумієте. Ви підбадьортесь. От давайте поговоримо: шкода тільки, що клопоту багато і чужого, і свого... Ех, Родіоне Романовичу, — додав він зненацька, — усім людям потрібне повітря, повітря, повітря... Передусім!
Він раптом уступився з дороги, щоб пропустити священика і дячка, які піднімались сходами. Вони йшли правити панахиду. За розпорядженням Свидригайлова панахиди правили два рази на день, акуратно. Свидригайлов пішов собі. Раскольников постояв, подумав і ввійшов слідом за священиком у квартиру Соні.