Він став у дверях. Починалася служба тихо, добропристойно, журливо. В думці про смерть і у відчутті присутності смерті завжди для нього було щось тяжке і містично жахливе, з самого дитинства; та й давно вже він не чув панахиди. Але було ще тут і щось інше, дуже страшне і тривожне. Він дивився на дітей; усі вони стояли біля труни навколішках, Поленька плакала. Позад них, тихо і начебто боязко плачучи, молилась
Соня. «А вона ж за ці дні й разу на мене не глянула і слова до мене не промовила», — подумав раптом Раскольников. Сонце яскраво освітлювало кімнату; кадильний дим підіймався клубами; священик читав: «Упокой, Господи». Раскольников вистояв усю відправу. Благословляючи і прощаючись, священик якось дивно оглядався. Після відправи Раскольников підійшов до Соні. Вона зненацька взяла його за обидві руки і схилила на його плече голову. Цей короткий жест навіть вразив Раскольникова і здивував; навіть чудно було: як це? ані найменшої відрази, ані найменшої огиди до нього, ані найменшого дрожу в її руці! Це вже була якась безмірна зневага до самої себе. Так принаймні він це зрозумів. Соня нічого не говорила. Раскольников потиснув їй руку і вийшов. Йому зробилося дуже тяжко. Коли б можна було піти кудись у цей час і лишитись зовсім самотнім, хоч би й на все життя, він вважав би себе щасливим. Та річ у тому, що останнім часом він, хоч і завжди майже був самотній, ніяк не міг відчути, що він один. Траплялося йому забиватись за місто, виходити на верстовий шлях, навіть якось забрів він у далекий гай; але що відлюднішим було місце, то дужче він відчував начебто близьку і тривожну присутність когось, від чого не те щоб страшно, а якось уже дуже прикро робилося, так що він хутчій повертався до міста, змішувався з юрбою, заходив у трактири, в пивниці, йшов на Товкучий, на Сінну. Тут було вже начебто легше і навіть самотніше. В якійсь харчевні надвечір співали: він просидів цілу годину, слухаючи, і пам’ятав, що йому навіть було дуже приємно. Але під кінець його раптом охопив знову неспокій, мовби докори сумління раптом почали його мучити. «От сиджу, пісні слухаю, а хіба ж годиться мені це!» — начебто подумав він. А проте він тут же догадався, що й не це єдино його тривожить; було щось, що вимагало негайного розв’язання, але чого ні осмислити, ні словами переказати було неможливо. Все змотувалося в якийсь клубок. «Ні, вже краще б якась боротьба! Краще б знову Порфирій... або Свидригайлов. Швидше б знову який-небудь виклик, чий-небудь напад... Так! так!» — думав він. Він вийшов з харчевні і мало не кинувся бігти. Думка про Дуню і матір нагнала на нього раптом чомусь наче панічний страх. Цієї саме ночі, вдосвіта, він і прокинувся в кущах, на Крестовському острові, змерзлий, у гарячці; він рушив додому і прийшов уже вранці. Після кількох годин сну гарячка минула, але прокинувся він уже пізно: була друга година після полудня.
Він згадав, що на цей день призначено похорон Катерини Іванівни, і зрадів, що не був присутній на ньому. Настя принесла йому їсти; він їв і пив з апетитом, мало не з жадністю. Голова його була свіжішою, і сам він спокійнішим, ніж у ці останні три дні. Він навіть подивувався побіжно припливам свого панічного страху. Двері відчинились, і ввійшов Разуміхін.
— А! їсть, отже не хворий! — сказав Разуміхін, взяв стілець і сів коло стола проти Раскольникова. Він був стривожений і не старався цього приховати. Говорив він з очевидною досадою, але не поспішаючи і не підвищуючи особливо голосу. Можна було б подумати, що в нього визрів якийсь особливий і навіть надзвичайний намір. — Слухай, — почав він рішуче, — про мене так чорт вас забирай усіх, але з того, що я бачу тепер, розумію ясно, що нічого не можу збагнути; будь ласка, не думай, що я прийшов допитувати. Наплювать! Сам не хочу! Тепер, якщо й сам усе розкриватимеш, усі ваші секрети, то я ще й слухати, може, не буду, плюну та й піду. Я прийшов тільки дізнатись особисто й остаточно: чи правда, по-перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, склалось переконання (ну, там, десь), що ти, можливо, божевільний або дуже до того близький. Признаюсь тобі, я й сам дуже був схильний підтримувати цю думку, маючи на увазі, по-перше, твої дурні і часом паскудні вчинки (які нічим не можна пояснити), а по-друге, твоє недавнє поводження з матір’ю і сестрою. Тільки недолюдок і падлюка, коли не божевільний, міг так повестися з ними, як ти повівся; отже, ти божевільний...
— Ти давно їх бачив?
— Зараз. А ти відтоді не бачив? Де ти вештаєшся, скажи мені, зроби ласку, я вже до тебе тричі заходив. Мати з учорашнього дня серйозно хвора. Зібралась до тебе; Євдокія Романівна почала умовляти, щоб не йшла; слухати нічого не хоче: «Якщо він, каже, хворий, якщо в нього з головою погано, хто ж йому допоможе, коли не мати?» Прийшли ми сюди всі, бо не пускати ж нам її саму. Аж до самого твого порога упрошували заспокоїтись. Увійшли, тебе немає; отут вона й сиділа. Просиділа хвилин з десять, ми над нею стояли, мовчки. Встала і каже: «Коли він з дому виходить, то, значить, здоровий, і матір забув, отже, непристойно і соромно матері біля порога стояти і ласки, мов милостині, випрошувати». Додому повернулась і злягла, тепер у гарячці: «Бачу, каже, для своєї у нього є час». Вона гадає, що своя — це Софія Семенівна, твоя наречена, або коханка, я вже не знаю. Я одразу ж пішов до Софії Семенівни, бо, брат, я хотів про все дізнатись, — приходжу, дивлюсь: труна стоїть, діти плачуть. Софія Семенівна жалобні платтячка їм приміряє. Тебе немає. Подивився, попросив вибачення і пішов, так і Євдокії Романівні доповів. Отже, все це, виходить, дурниця, і немає тут ніякої своєї, найімовірніше, виходить, божевілля. Але ось ти сидиш і яловичину варену уминаєш, наче три дні не їв. Воно, правда, і божевільні теж їдять, та хоч ти й слова до мене не мовив, та ти... не божевільний! у цьому я заприсягнуся. Передусім не божевільний. Отже, хай вам чорт усім, бо тут є якась таємниця, якийсь секрет, а я над вашими секретами сушити голову не маю охоти. Так тільки зайшов, вилаятись, — закінчив він, підводячись, — душу розважити, але я знаю, що мені тепер робити!