— Що ж ти тепер хочеш робити?
— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?
— Так і дивись, пити почнеш!
— Звідки... звідки це ти дізнався?
— Ще б пак!
Разуміхін трохи помовчав.
— Ти завжди був дуже розсудливим і ніколи, ніколи ти не був божевільним, — зауважив він раптом запально. — Це так: пити почну! Прощай! — і вже хотів вийти.
— Я про тебе, позавчора здається, з сестрою говорив, Разуміхін.
— Про мене! Та... де ж ти міг бачити її позавчора? — раптом спинився Разуміхін, навіть зблід трохи. Можна було вгадати, що серце його повільно й з напругою заколотилося в грудях.
— Вона сюди приходила, сама, тут сиділа, говорила зі мною.
— Вона!
— Еге ж, вона.
— Що ж ти говорив... я хочу сказати, про мене?
— Я сказав їй, що ти дуже хороший, чесний і працьовитий хлопець. Що ти її кохаєш, я їй не говорив, бо вона це знає сама.
— Знає сама?
— Ще б пак! Куди б я не подався, що б зі мною не трапилось, — ти б лишився у них заступником. Я, сказати б, передаю їх тобі, Разуміхін. Кажу це, бо дуже добре знаю, як ти її любиш, і переконаний у щирості твого серця. Знаю, що й вона тебе може любити, і навіть, можливо, вже й любить. Тепер сам вирішуй, як вважаєш, — треба чи не треба тобі пити.
— Родько... Бачиш... Ну... А, чорт! А ти ж куди хочеш подаватись? Бачиш, коли все це секрет, то нехай! Та я... я дізнаюсь, у чому тут секрет... І певен, що неодмінно якась нісенітниця і страшенна дурниця і що ти сам усе й вигадав. А втім, ти найчудовіший хлопець! Найчудовіший хлопець!..
— А я саме хотів ще сказати тобі, але ти перебив, що ти дуже добре оце зміркував, щоб про таємниці і секрети ті не допитуватись. Облиш до якоїсь пори, не турбуйся. Все свого часу дізнаєшся, саме тоді, коли буде треба. Вчора один мені чоловік сказав, що людині повітря потрібне, повітря, повітря! Я хочу до нього піти зараз: розпитати, що він має на увазі.
Разуміхін стояв замислений і схвильований і щось міркував.
«Це політичний змовник! Напевно! І він напередодні якогось вирішального кроку — це напевно! Інакше бути не може і... і Дуня знає...» — подумав він раптом.
— То до тебе ходить Євдокія Романівна, — сказав він, скандуючи слова, — а ти сам хочеш бачитись з людиною, яка говорить, що повітря треба більше, повітря і... і, отже, і цей лист... це теж щось із того ж, — зробив він висновок, мовби про себе.
— Який лист?
— Вона листа якогось одержала, сьогодні, дуже її він стривожив. Дуже. Навіть надзвичайно стривожив. Я заговорив про тебе — просила замовкнути. Потім... потім сказала, що, може, ми дуже скоро розстанемось, потім почала мені за щось гаряче дякувати; потім пішла до себе й замкнулася.
— Вона листа одержала? — задумливо перепитав Раскольников.
— Еге ж, листа; а ти не знав? Гм.
Обидва вони помовчали.
— Прощай, Родіоне. Я, брат... був такий час... а втім, прощай, бачиш, був такий час... Ну, прощай! Мені теж треба йти. Пити не буду. Тепер не треба... чорта лисого!
Він поспішав; та, вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, зненацька відчинив їх і сказав, дивлячись кудись убік:
— До речі! Пам’ятаєш те вбивство, ну, от що Порфирій: стару оту? Ну, то знай, що вбивця цей знайшовся, признався сам і докази всі подав. Це один з тих самих робітників, малярів, уяви собі, пам’ятаєш, я ще їх тут захищав? Чи повіриш, що всю цю сцену бійки і реготу на сходах зі своїм товаришем, коли оті йшли назустріч, двірник і два свідки, він навмисно підстроїв, щоб очі відвести. Яка хитрість, яке самовладання в такому щеняті! Повірити важко; але ж сам роз’яснив, сам в усьому признався! І як же я тоді вклепався! Що ж, на мою думку, це тільки геній прикидання і знахідливості, геній юридичного відводу, — отже, нема чого особливо дивуватись! Хіба таких не може бути? А що він не видержав характеру і признався, то я йому за це ще більше вірю. Правдоподібніше... Але як же я, як же я тоді вклепався! За них на стінку дерся!