— Скажи, будь ласка, звідки ти про це довідався і чого тебе це так цікавить? — з помітним хвилюванням спитав Раскольников.
— Ото ще! Чого мене цікавить! Спитав!.. А довідався я від Порфирія та від інших. А втім, від нього майже все й довідався.
— Від Порфирія?
— Від Порфирія.
— Що ж... що ж він? — злякано спитав Раскольников.
— Він усе чудово мені роз’яснив. Психологічно роз’яснив, по-своєму.
— Він роз’яснив? Сам же тобі й роз’ясняв?
— Сам, сам; прощавай! Потім ще дещо розповім, а тепер справа є. Отож... був такий час, що я подумав... Ну та чого там; потім!.. Нащо мені тепер пити. Ти мене й без горілки впоїв. Адже я п’яний, Родько! Без горілки п’яний тепер, ну та прощавай; зайду, дуже скоро.
Він пішов.
«Це, це політичний змовник, це напевно, напевно! — остаточно вирішив Разуміхін, повільно спускаючись сходами. — І сестру втягнув; це дуже, дуже можливо з характером Євдокії Романівни. Зустрічі в них пішли... А вона ж мені теж натякала. З багатьох її слів... і словечок... і натяків усе це виходить саме так! Та і як інакше пояснити всю цю плутанину? Гм! А я було думав... О господи, що це я надумав. Справді, це було затьмарення, і я перед ним винен! Це він тоді біля лампи, в коридорі, затьмарення на мене напустив. Тьху! Яка погана, груба, підла думка з мого боку! Молодець Миколка, що признався... Та й колишнє тепер усе з’ясовується! Ця хвороба його тоді, його дивні всі такі вчинки, навіть і до того, до того, ще в університеті який він був завжди похмурий, сумний... Але що ж означає тепер цей лист? Тут, можливо, теж що-небудь криється. Від кого цей лист? Я підозріваю... Гм. Ні, про все це я дізнаюсь...»
Він згадав і зміркував все про Дунечку, і серце його завмерло. Він схопився і побіг.
Раскольников, скоро вийшов Разуміхін, встав, повернувся до вікна, поткнувся в куток, у другий, наче забувши про тісноту своєї конури, і... знову сів на диван. Він увесь мовби обновився; знову боротьба — отже, знайшовся вихід!
«Так, отже знайшовся вихід! А то вже занадто все сперлось і закупорилося, тяжко душити почало, дурман обсідав якийсь. Аж від самої сцени з Миколкою у Порфирія почав він задихатись, не бачачи виходу. Після Миколки того ж дня була сцена у Соні; вів і закінчив він її зовсім не так, як би міг уявити собі раніше... Ослаб, значить, вмить і цілком! Враз! І погодився ж він тоді з Сонею, сам погодився, серцем погодився, що так йому самому з такою справою на душі не прожити. А Свидригайлов? Свидригайлов — загадка... Свидригайлов непокоїть його, це правда, але якось не з того боку. Зі Свидригайловим, можливо, ще теж доведеться боротись. Свидригайлов, можливо, теж цілковитий вихід; але Порфирій річ інша.
Отже, Порфирій сам ще й роз’ясняв Разуміхіну, психологічно йому роз’ясняв! Знову свою прокляту психологію підводити почав! Це Порфирій? Та щоб Порфирій повірив хоч на якусь мить, що Миколка винен, після того, що між ними було тоді, після тієї сцени, віч-на-віч, ще до Миколки, на яку не можна знайти ніякого іншого тлумачення, крім одного? (Раскольникову кілька раз за ці дні пригадувалась і поставала уривками перед очима ця сцена з Порфирієм; цілого спогаду він би не міг знести.) Були тоді вимовлені між ними такі слова, зроблені такі рухи і жести, обмінялися вони такими поглядами, сказано було дещо таким голосом, доходило до таких меж, що вже після цього не Миколці (якого Порфирій наскрізь і з першого слова і жесту розгадав), не Миколці було похитнути саму основу його переконань.
А бач! Навіть Разуміхін почав підозрівати! Сцена в коридорі, біля лампи, не минулася тоді марно. От він і кинувся до Порфирія... Але з якої ж речі той почав його так дурити? З якою це він метою відводить Разуміхіну очі на Миколку? Це вже він неодмінно щось надумав; тут є намір, але який? Щоправда, з того ранку збігло багато часу, — дуже, дуже багато, а Порфирій нічим про себе не нагадував! Що ж, це, звичайно, гірше...»