Раскольников підвівся з місця і взяв кашкета. Порфирій Петрович встав і собі.
— Прогулятись бажаєте? А вечір вже який гарний буде, тільки б гроза не набігла. А втім, і краще, коли б освіжило...
Він теж узявся за кашкета.
— Ви, Порфирію Петровичу, прошу вас, не заберіть собі в голову, — з суворою наполегливістю промовив Раскольников, — що я вам сьогодні признався. Ви людина дивна, і слухав я вас із самої цікавості. А я вам ні в чому не признався... Пам’ятайте це.
— Ну, та вже знаю, пам’ятатиму, — ач, а сам аж тремтить. Не турбуйтеся, голубчику; хай буде воля ваша. Погуляйте трохи; та тільки вже занадто довго гуляти не можна. Про всякий випадок є у мене і до вас проханнячко, — додав він, притишивши голос, — хоч і делікатне воно, та важливе: коли б, тобто про всякий випадок (а втім, не вірю я в це і вважаю вас зовсім на таке не здатним), коли б на випадок, — ну так, про всякий випадок, — взяла б вас охота за ці сорок-п’ятдесят годин якось усе покінчити інакше, фантастичним якимсь способом — ручки отак на себе накласти (припущення безглузде, ну та ви вже даруйте мені за це), то — залишіть коротку, але всепояснювальну записочку. Так, рядків зо два, зо два тільки рядочки, і про камінь там згадайте: благородніше буде. Ну, до побачення... Добрих думок, благих починань!
Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова. Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.
III
Він поспішав до Свидригайлова. Чого він міг сподіватись від цієї людини, він і сам не знав. Але в цій людині таїлася якась влада над ним. Усвідомивши це раз, він уже не міг заспокоїтись, а тепер до того ж і настав час.
Дорогою одне питання особливо мучило його: чи був Свидригайлов у Порфирія?
Скільки він міг розібратися і в чому міг би заприсягнутись, — ні, не був! Він подумав ще й ще, пригадав крок за кроком усю сцену з Порфирієм, прийшов до висновку: ні, не був, звичайно, не був!
А коли ще не був, то піде чи не піде він до Порфирія?
Тепер, поки що, йому здавалося, що не піде. Чому? Він не міг би пояснити й цього, а коли б і міг пояснити, то тепер він не став би над цим особливо сушити голову. Все це його мучило, і водночас йому було якось не до того. Дивна річ, ніхто б, може, не повірив цьому, але про свою теперішню, найближчу долю він турбувався якось мало, думав байдужно. Мучило його щось інше, набагато важливіше, надзвичайне, — до нього ж самого стосовне, не до когось іншого, але щось інше, щось головне. До того ж він відчував безмежну моральну втому, хоч розум його цього ранку працював краще, ніж в усі ці останні дні.
Та й чи варт було тепер, після всього, що сталося, намагатися переборювати всі ці нові мізерні труднощі? Чи варт було, наприклад, намагатись інтригувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфирія: вивчати, довідуватись, марнувати час на якогось там Свидригайлова!
О, як йому все це набридло!
А проте він усе-таки поспішав до Свидригайлова; чи не сподівався часом він чогось від нього нового, порад, виходу? Адже й за соломинку хапаються! Чи не доля, чи не інстинкт якийсь зводить їх разом? Може, це була тільки втома, відчай; може, потрібний був не Свидригайлов, а хтось інший, а Свидригайлов тільки так якось трапився. Соня? Та й чого б він пішов зараз до Соні? Знову просити її сліз? Та й страшною була для нього Соня. Соня уособлювала собою невблаганний вирок, рішення без відступу. Тут — або її дорога, або його. Особливо в цю мить він не в силі був бачити її. Ні, чи не краще перевірити Свидригайлова: що він таке? І він не міг не признатися самому собі, що й справді той для чогось давно вже начебто йому потрібний.