Свидригайлов сів на диван, кроків за вісім від Дуні. Вона вже не мала й найменшого сумніву, що він не відступить. До того ж вона його знала...
Раптом вона витягла з кишені револьвер, звела курок і поклала руку з револьвером на столик. Свидригайлов схопився з місця.
— Ага! То он як! — скрикнув він з подивом, але злісно усміхаючись, — ну, це зовсім змінює хід справи! Ви мені надзвичайно полегшуєте все самі, Євдокіє Романівно! Та де це ви револьвер добули? Часом чи не пан той Разуміхін? Чи ба! Та револьвер же мій! Давній знайомий! А я ж його тоді як шукав!.. Наші сільські уроки стрільби, які я мав честь вам давати, не минули-таки марно.
— Не твій револьвер, а Марфи Петрівни, яку ти вбив, лиходію! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, відколи почала підозрівати, на що ти здатний. Насмілься зробити хоч крок уперед, і, присягаюсь, я вб’ю тебе!
Дуня була в нестямі. Револьвер вона тримала напоготові.
— Ну, а брат? З цікавості запитую, — спитав Свидригайлов, все ще не рухаючись з місця.
— Донось, коли хочеш! Ані з місця! Не руш! Я стрілятиму! Ти дружину свою отруїв, я знаю, ти сам убивця!..
— А ви твердо впевнені, що я Марфу Петрівну отруїв?
— Ти! Ти мені сам натякав; ти мені говорив про отруту... я знаю, ти по неї їздив... у тебе було все наготовлене... Це неодмінно ти... мерзотник!
— Коли б навіть це була й правда, то через тебе ж... все-таки ти ж була причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завжди, завжди...
— Еге, Євдокіє Романівно! Певно, забули, як у запалі пропаганди вже схилялися й мліли... Я по оченятах бачив; пам’ятаєте, колись увечері, при місяці, ще й соловейко тоді співав?
— Брешеш! (лють заблищала в Дуниних очах) брешеш, наклепнику!
— Брешу? Ну, хай і брешу. Збрехав. Жінкам про ці речі нагадувати не слід. (Він усміхнувся.) Знаю, що вистрілиш, звірятко гарненьке. Ну й стріляй!
Дуня підняла револьвер і, страшенно бліда, з побілілою, тремтячою нижньою губкою, з блискучими, мов огонь, великими чорними очима, дивилася на нього, наважившись, виміряючи і вижидаючи першого руху з його боку. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною. Вогонь, блиснувши з очей її в ту мить, коли вона піднімала револьвер, наче обпалив його, і серце його з болем стиснулося. Він ступив вперед, і пролунав постріл. Куля слизнула по його волоссю і вдарила ззаду в стіну. Він спинився і тихо засміявся:
— Вжалила оса! Просто в голову цілить... Що це? Кров! — Він витяг хусточку, щоб обтерти кров, яка тоненькою цівочкою стікала по його правій скроні; мабуть, куля трошки зачепила шкіру на голові. Дуня опустила револьвер і дивилася на Свидригайлова не те щоб зі страхом, а з якимсь диким подивом. Вона начебто сама вже не розуміла, що таке вона вчинила і що це коїться!
— Ну що ж, промах! Стріляйте ще, я чекаю, — тихо промовив Свидригайлов, усе ще всміхаючись, але якось похмуро, — а то так я вас схопити встигну, перш ніж ви зведете курок!
Дунечка здригнулася, швидко звела курок і знову підняла револьвер.
— Облиште мене! — сказала вона в розпачі, — присягаюсь, я знову стрілятиму... Я... вб’ю!..
— Ну що ж... за три кроки і не можна не вбити. Ну, а не вб’єте... тоді... — Очі його блиснули, і він ступив ще два кроки.
Дунечка вистрілила, осічка!
— Зарядили неакуратно. Нічого! У вас там є ще один капсуль. Поправте, я почекаю.
Він стояв перед нею за два кроки, чекав і дивився на неї з дикою рішимістю, запалено-жагучим, важким поглядом. Дуня зрозуміла, що він швидше помре, ніж відпустить її. «І... і, вже звичайно, вона вб’є його тепер, за два кроки!..»
Раптом вона відкинула револьвер.
— Кинула! — з подивом промовив Свидригайлов і глибоко звів дух. Щось немовби враз одійшло у нього від серця, і, може, не самий тільки тягар смертного страху; та навряд чи він і відчував його в ту мить. Це був порятунок від іншого, більш сумного і тяжкого почуття, якого б він і сам не міг цілком визначити.
Він підійшов до Дуні і тихо обняв її рукою за стан. Вона не опиралася, але, вся затремтівши, мов лист, із благанням в очах дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але губи його тільки кривилися, а вимовити він нічого не міг.
— Випусти мене! — благально сказала Дуня. Свидригайлов здригнувся: це ти було вимовлене якось уже не так, як перед тим.
— То не любиш? — тихо спитав він.
Дуня заперечливо похитала головою.