Халамидник, повернувшись з чаєм і телятиною, не міг втриматися, щоб не спитати знову: «Чи не треба ще чого?», і, діставши знову негативну відповідь, пішов і більше вже не повертався. Свидригайлов допався до чаю, щоб зігрітись, і випив склянку, але з’їсти не зміг ні шматочка, бо зовсім втратив апетит. У нього, мабуть, починалася гарячка. Він зняв із себе пальто, піджак, закутався в ковдру і ліг у постіль. Йому було прикро: «Все-таки краще б цього разу бути здоровим», — подумав він і усміхнувся. В кімнаті було душно, свічка горіла тьмяно, на дворі шумів вітер, десь у кутку шкрябала миша, та й взагалі в кімнаті мовби тхнуло мишами і чимсь шкіряним.
Він лежав і наче марив: думки зміняли одна одну. Здавалось, йому дуже хотілося хоч до чого-небудь приліпитись уявою. «Це під вікном, мабуть, якийсь сад, — подумав він, — шумлять дерева; як я не люблю шуму дерев уночі, під час бурі і в темряві, погане відчуття!» І він згадав, як, проходячи оце повз Петровський парк, з огидою навіть подумав про нього. Тут згадав до речі і про -ков міст, і про Малу Неву, і йому знову начебто зробилось холодно, як і тоді, коли він стояв коло ріки. «Ніколи в житті своєму не любив я води, навіть у пейзажах, — подумав він знову і раптом ще раз усміхнувся якійсь дивній думці: — адже, здається, тепер повинно бути байдуже до всієї цієї естетики і комфорту, а тут он саме і розбірливим зробився, наче той звір, що неодмінно місце собі вибирає... в подібному ж випадку. Чом би не повернути тоді на Петровський! Бач, темно здалося, холодно, хе! хе! Мало не почуттів приємних заманулося!.. До речі, чому я свічки не загашу? (Він загасив її.) У сусідів полягали, — подумав він, не побачивши світла в знайомій щілині. — А от, Марфо Петрівно, от тепер би вам і завітати, і темно, і місце підхоже, і хвилина оригінальна. Та от саме тепер і не прийдете...»
Йому раптом чомусь пригадалося, як недавно, за годину до виконання задуму щодо Дунечки, він радив Раскольникову доручити її охороні Разуміхіна. «Справді, я, мабуть, більше, щоб себе розпалити, говорив тоді це, як і вгадав Раскольников. А шельма, одначе, цей Раскольников! Надто багато на себе взяв. Ще й якою шельмою може згодом стати, коли дурощів позбудеться, а тепер надто вже жити йому хочеться! Щодо цього такі людці — падлюки. Ну, та хай йому чорт, як хоче, мені що».
Йому все не спалося. Поступово образ Дунечки, якою він її оце бачив, почав вимальовуватись перед ним, і раптом дрож пройшов його тілом. «Ні, це вже треба тепер кинути, — подумав він, опам’ятавшись, — треба про щось інше думати. Дивно й смішно: ні до кого я ніколи не почував великої ненависті, навіть мститися ніколи особливо не бажав, а це погана ознака, погана ознака! Сперечатись теж не любив і не гарячився — теж погана ознака! А скільки я їй наобіцяв тоді, тьху чорт! А, мабуть, і переробила б мене якось...» Він знову замовк і зціпив зуби: знову образ Дунечки постав перед ним, точнісінько якою була вона, коли стрілила вперше і страшенно злякалась, опустила револьвер і, помертвівши, дивилась на нього, так що він двічі встиг би схопити її, а вона й руки б не звела на захист, якби він сам їй не нагадав. Він згадав, як йому в ту мить наче жаль її стало, мовби серце стиснуло... «Е! під три чорти! Знову ці думки, все це треба кинути, кинути!..»
Він уже почав дрімати: гарячковий дрож проходив; раптом щось начебто пробігло під ковдрою по його руці й нозі. Він здригнувся: «Тьху, чорт, та це чи не миша! — подумав він, — це я телятину залишив на столі... » Йому дуже не хотілося розкриватись, вставати, мерзнути, але раптом щось неприємне знов шорхнуло йому по нозі; він зірвав із себе ковдру і запалив свічку. Трусячись у гарячковому ознобі, нахилився оглянути постіль, — нічого не було; він струсив ковдру і раптом на простирало вискочила миша. Він кинувся ловити її, але миша не збігала з ліжка, а мелькала зиґзаґами в усі боки, шмигала з-під його пальців, перебігала по руці і раптом шурхнула під подушку; він відкинув подушку, але в ту ж мить відчув, як щось скочило йому за пазуху, бігає по тілу, і вже за спиною, під сорочкою. Він нервово задрижав і прокинувся. В кімнаті було темно, він лежав, закутавшись, як і до того, в ковдру, за вікном завивав вітер. «Яка погань! » — подумав він з досадою.