— Прощайте, мамо.
— Як! Сьогодні ж? — скрикнула вона, наче втрачаючи його навіки.
— Я не можу, мені пора, мені треба дуже...
— І мені не можна з тобою?
— Ні, а ви станьте на коліна і помоліться за мене Богові. Ваша молитва, може, й дійде.
— Дай же я перехрещу тебе, благословлю тебе! Отак, отак.
О боже, що це ми робимо!
Справді, він був радий, він був дуже радий, що нікого не було, що вони були тільки вдвох з матір’ю. Наче за весь цей страшний час враз розм’якло його серце. Він упав перед нею, він ноги їй цілував, і обоє, обнявшись, плакали. І вона не дивувалась і не розпитувала вже його. Вона вже давно розуміла, що з сином коїться щось жахливе, а тепер настала якась страшна для нього хвилина.
— Родю, любий ти мій, дитино моя, — говорила вона, ридаючи, — ти ж тепер такий самий, як був маленький, так само приходив до мене, так само обнімав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили й бідували, ти втішав нас самим уже тим, що був з нами, а як поховала я батька, — то скільки раз ми, обнявшись, з тобою отак, як тепер, на могилці його плакали. А що я давно плачу, то це серце материнське біду передчувало. Я скоро вперше тебе побачила, тоді, ввечері, пам’ятаєш, коли ми тільки приїхали сюди, все з одного твого погляду вгадала, так серце у мене тоді й здригнулось, а сьогодні, як відчинила тобі, глянула, ну, думаю, година лиха, мабуть, прийшла. Родю, Родю, ти ж не зараз їдеш?
— Ні.
— Ти ще прийдеш?
— Так... прийду.
— Родю, не сердься, я й розпитувати не смію. Знаю, що не смію, але так, два тільки словечка скажи мені, чи далеко ж місце оте, куди ти їдеш?
— Дуже далеко.
— Що ж там, служба яка, кар’єра, чи що, тобі?
— Що Бог дасть... помоліться тільки за мене...
Раскольников пішов до дверей, але вона вхопилася за нього і розпачливим поглядом дивилась йому в очі. Обличчя її спотворилось від жаху.
— Годі, мамо, — сказав Раскольников, уже глибоко жалкуючи, що надумав прийти.
— Не навіки ж? Не навіки? Ти ж прийдеш, завтра прийдеш?
— Прийду, прийду, прощайте.
Він нарешті вирвався.
Вечір був свіжий, теплий і ясний; ще зранку стало на погоду. Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. «Чи нема, часом, кого в мене?» — подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він зупинився на порозі. Вона підвелась із дивана злякано і стала перед ним. У її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо.
— Що ж, мені заходити, чи йти геть? — спитав він недовірливо.
— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.
Раскольников зайшов до кімнати і знесилений сів на стілець.
— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком.
Він недовірливо глянув на неї.
— Де ж ти був цілу ніч?
— Не пам’ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам’ятаю. Я хотів там і покінчити, але... не зважився... — прошептав він, знову недовірливо глянувши на Дуню...
— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу!
Раскольников гірко усміхнувся.
— Я не вірував, а оце зараз разом із матір’ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись. Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.
— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?
— Ні, не сказав... словами; але вона багато чого зрозуміла. Вона чула вночі, як ти марила. Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Уже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.
— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?
— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся, — сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?