— Гордість, Родю.
Мовби вогонь блиснув у його погаслих очах; йому начебто приємно зробилось, що він ще гордий.
— А не думаєш ти, сестро, що я просто злякався води? — спитав він з потворною усмішкою, заглядаючи їй в очі.
— О Родю, досить! — гірко вигукнула Дуня.
Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край іншого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.
— Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.
Сльози текли по її щоках.
— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?
— І ти сумнівався в цьому?
Вона міцно обняла його.
— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш уже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.
— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом у якійсь несподіваній люті, — те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: «злочин, злочин!» Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..
— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — у розпачі скрикнула Дуня.
— Яку всі проливають, — підхопив він мало не в нестямі, — яка ллється і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за яку вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих справ за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!
— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!
— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим у своїй правоті, ніж тепер!..
Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною...
— Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти... А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав... Не плач за мною, я постараюсь бути і мужнім, і чесним, усе життя, хоч я і вбивця. Може, ти ще почуєш колись про мене. Я не осоромлю вас, побачиш; я ще доведу... а тепер поки що до побачення, — поспішив він закінчити, знову помітивши якийсь дивний вираз, що з’явився в Дуниних очах, коли вона почула останні його запевнення і обіцянки. — Чого ж ти так плачеш? Не плач, не плач; не на вік же розлучаємось!.. Ага! Стривай, забув!..
Він підійшов до стола, взяв з нього товсту запилену книгу, розгорнув її і вийняв закладений між аркушами маленький портретик, аквареллю, на слоновій кістці. Це був портрет хазяйчиної дочки, його колишньої нареченої, що вмерла в гарячці, тієї чудної дівчини, яка хотіла йти в монастир. Якийсь час він вдивлявся в це виразисте і хворобливе личко, поцілував портрет і віддав Дуні.
— От з нею я багато переговорив і про це, тільки з нею, — промовив він задумливо, — її серцеві я багато розповів з того, що потім так неподобно здійснив. Не турбуйсь, — звернувся він знову до Дуні, — вона не згодна була, як і ти, і я радий, що її вже немає. Головне, головне тепер у тому, що все тепер піде по-новому, переломиться надвоє, — скрикнув він раптом, знову повертаючись до туги своєї, — все, все, а чи готовий я до того? Чи хочу я того сам? Це, кажуть, для мого випробування потрібно! Навіщо, навіщо всі ці безглузді випробування? Навіщо вони, хіба ж краще я буду усвідомлювати тоді, роздавлений муками, ідіотством, у старечому безсиллі, після двадцятирічної каторги, ніж тепер усвідомлюю, і нащо мені тоді й жити? Нащо я тепер погоджуюсь так жити? О, я знав, що я нікчема, коли сьогодні, вдосвіта, стояв над Невою!