Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг її тілом, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці — все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.
— Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше. Тут є обставина... Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати, — показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство — такий стан! До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?
Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.
Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.
— Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! Кипарисовий, тобто простонародний; мідний — це Лизаветин, собі береш, — покажи-но? То на ній він був... у ту хвилину? Я знаю теж подібні два хрести, срібний та іконку. Я їх скинув тоді тій бабі на груди. От би ті зараз мені, далебі, ті б і надіти... А втім, дурниці плету я все, а про діло й забуду; неуважний я якийсь!.. Бачиш, Соню — я, власне, того й прийшов, щоб тобі наперед сказати, аби ти знала... Ну, от і все... Я ж тільки того й прийшов. (Гм, я, проте, думав, що скажу більше.) Та ти ж і сама хотіла, щоб я пішов, ну от і сидітиму в тюрмі, і здійсниться твоє бажання; ну чого ж ти плачеш? І ти теж? Облиш, годі, ох, як мені все це тяжко!
Жаль однак народився в його грудях; серце його стислося, на неї дивлячись: «А ця, ця ж чого? — думав він, — хто я їй? Чого вона плаче, чого виряджає мене, наче мати або Дуня? Нянька буде мені!»
— Перехрестись, помолися хоч раз, — тремтячим, боязким голосом попросила Соня.
— О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця...
Йому хотілося, проте, сказати щось інше.
Він перехрестився кілька раз. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. Це була зелена драдедамова хустка, певно та сама, про яку згадував тоді Мармеладов, «фамільна». У Раскольникова майнула про це думка, але він не спитав. Справді, він уже сам став відчувати, що дуже неуважний і якось неподобно стривожений. Він злякався цього. Його раптом вразило і те, що Соня хоче піти з ним.
— Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам, — скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. — І навіщо тут цілий почет! — бурмотів він, виходячи.
Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів скипів у душі його.
«Та чи те, чи те я роблю? — знову подумав він, спускаючись сходами, — невже не можна ще зупинитись і знову все виправити... і не ходити?»
Але він усе-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб уразити його остаточно.
«Ну для чого, ну навіщо я приходив до неї зараз? Я їй сказав: у справі, у якій же це справі? Ніякої зовсім і не було справи! Сказати, що йду; то що ж? Диви, яка потреба! Люблю, чи що, я її? Адже ж ні, ні! От відігнав же її зараз, мов собаку. Хрести, чи що, мені справді від неї потрібні були? О, як низько впав я! Ні, — мені сліз її треба було, мені переляк її бачити треба було, дивитись, як серце її болить і крається! Треба було хоч за щось зачепитись, зволікти трохи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так багато думати про себе, злидень я, нікчема я, негідник, негідник!»
Він ішов набережною канави, і йти вже було недалеко. Але, дійшовши до моста, він спинився і раптом повернув на міст, в інший бік, і попрямував на Сінну.
Він жадібно оглядався навколо, вдивлявся напружено в кожний предмет і ні на чому не міг зосередити уваги; все якось вислизало. «От через тиждень, через місяць мене провезуть куди-небудь у арештантській кареті, цим мостом, як ото тоді дивитимусь я на цю канаву, запам’ятати б це? — зринула раптом у нього думка. — Оця ось вивіска, як-то прочитаю я тоді ці самі літери? Он тут написано: «Товариство» і запам’ятати б це а, літеру а, і подивитись би на неї через місяць, на це саме а: як ото тоді я дивитимусь? Що тоді я відчуватиму й думатиму?.. Боже, які вони всі дрібні, всі мої теперішні думки!.. Звичайно, все це, може, й цікаво... з певного погляду... (ха-ха-ха! про що я думаю!) я дитиною стаю, я сам перед собою фанфароню; ну, чого я присоромлюю себе? Та й штовхаються ж як! Он цей товстун — німець, мабуть, — що штовхнув мене: ну, чи знає він, кого штовхнув? Жінка з дитиною просить милостиню, цікаво, що вона вважає мене щасливішим за себе. А що, от би й подати їй для курйозу. Чи ба, п’ятак зберігся в кишені, звідки? На, на... візьми, матінко!