Ще на початку процесу мати Раскольникова тяжко захворіла. Дуня й Разуміхін визнали за потрібне вивезти її з Петербурга на весь час суду. Разуміхін вибрав місто в районі залізниці і недалеко від Петербурга, щоб мати могла регулярно стежити за перебігом процесу і водночас якнайчастіше бачитися з Євдокією Романівною. Хвороба Пульхерії Олександрівни була якась дивна, нервова і супроводилась чимось подібним до божевілля, коли не цілковитого, то принаймні часткового. Дуня, повернувшись додому після останнього побачення з братом, застала матір уже зовсім хворою, в жару і в маренні. Того ж вечора домовилася вона з Разуміхіним, що саме відповідати матері, коли та почне розпитувати про брата, і навіть вигадала разом із ним, для матері, цілу історію про від’їзд Раскольникова кудись далеко, аж на кордон Росії, з якимсь приватним дорученням, що дасть йому, нарешті, і гроші і славу. Але їх вразило, що сама Пульхерія Олександрівна нічого про це ні тоді, ні згодом не розпитувала. Навпаки, у неї самої виявилася готовою ціла історія про несподіваний від’їзд сина; плачучи, розповідала вона, як він приходив до неї прощатись; при цьому обережно натякала, що тільки їй відомі деякі дуже важливі і таємничі обставини і що в Роді є багато дуже сильних ворогів, отже, йому треба навіть переховуватись. А щодо майбутньої кар’єри його, то вона теж здавалась їй безсумнівною і блискучою, ось тільки зміняться деякі несприятливі обставини; запевняла Разуміхіна, що син її буде згодом навіть людиною державною, бо це доводить його стаття і його блискучий літературний талант. Статтю цю вона читала безперервно, читала іноді навіть уголос, замалим не спала разом із нею, а все-таки, де саме перебуває тепер Родя, майже не розпитувала, хоч навіть те, що з нею помітно уникали заводити про це мову, — тільки це вже могло б збудити її підозріливість. Почали, нарешті, боятись цього дивного мовчання Пульхерії Олександрівни щодо деяких обставин. Вона, наприклад, навіть не скаржилась, що від нього немає листів, тимчасом як раніше, у своєму невеличкому місті, тільки й жила самою надією і самим сподіванням одержати якнайшвидше листа від улюбленого Роді. Остання обставина була надто незрозумілою і дуже непокоїла Дуню; їй спадало на думку, що мати, може, передчуває щось жахливе в долі сина і боїться розпитувати, щоб не почути чогось ще жахливішого. В усякому разі Дуня ясно бачила, що Пульхерія Олександрівна не зовсім у здоровому розумі.
Разів зо два, проте, трапилося, що вона сама так навела мову, що не можна було, відповідаючи їй, не згадати про те, де саме перебуває тепер Родя, коли ж відповіді мимоволі вийшли незадовільними і підозрілими, вона раптом дуже засмутилась, зробилася похмурою і мовчазною, і це тривало досить-таки довго. Дуня побачила, нарешті, що тяжко говорити неправду й вигадувати, і прийшла до остаточного висновку, що краще вже зовсім мовчати; але ставало дедалі ясніше, що сердешна мати підозріває щось жахливе. Дуня пригадала між іншим слова брата, що мати прислухалася до її марення вночі, напередодні того останнього фатального дня, після зустрічі її зі Свидригайловим; чи не почула старенька чогось тоді? Іноді, після кількох днів і навіть тижнів похмурого, тяжкого мовчання і безмовних сліз, хвора якось істерично пожвавлювалась і починала раптом говорити вголос, майже не змовкаючи, про свого сина, про свої надії, про майбутнє... Фантазії її були часом дуже дивні. Її тішили, їй підтакували (вона сама, може, бачила ясно, що їй підтакують і тільки тішать її), а вона все-таки говорила...