Тривога безпредметна і безцільна тепер, а в майбутньому сама тільки безперервна жертва, якою нічого не здобувалось, — от що чекало його на світі. І яка користь із того, що через вісім років йому буде ще тільки тридцять два роки і можна ще почати життя знову! Навіщо йому жити? Яка мета в тому житті? До чого прагнути? Хіба тільки щоб животіти? Та він же тисячу раз і раніше готовий був віддати своє життя за ідею, за надію, навіть за фантазію. Самого тільки існування завжди було йому мало; він завжди хотів більшого. Може, з огляду на саму тільки силу своїх бажань він і зважив тоді, що він людина, якій дозволено більш, ніж кому іншому.
І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив.
Принаймні він міг би злоститись на свою дурість, як і злостився він колись на огидні й дурні дії, які довели його до тюрми. Але тепер, уже в тюрмі, на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше.
«Та чим же, чим, — думав він, — моя думка була дурнішою за інші думки й теорії, що рояться і стикаються одна з одною у світі, відколи цей світ стоїть? Досить тільки подивитись на все цілком незалежним, широким і вільним від звичайних упереджень поглядом, і тоді, певна річ, моя думка здасться зовсім не такою... страшною. О заперечники і ви, жалюгідні мудреці, чому ви зупиняєтесь на півдорозі!
Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? — говорив він сам собі. — Тим, що він — злодіяння? Що означає слово злодіяння? Совість моя спокійна. Звичайно, я карний злочин скоїв, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й беріть за букву закону мою голову... і годі! Звичайно, в такому разі навіть і багато хто з благодійників людства, що не успадкували владу, а самі її перебрали, мали б накласти головою при перших же своїх кроках. Але ті люди перенесли свої вчинки, і через те вони праві, а я не переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок».
От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, що не переніс його і признався добровільно.
Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть? Чого він стояв тоді над рікою, а за краще визнав повинитися? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її? Подолав же Свидригайлов, хоч він і боявся смерті?
Він з мукою запитував себе про це і не міг збагнути, що вже й тоді, коли стояв над рікою, може, відчував у собі, у своїх переконаннях глибоку неправду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його, майбутнього воскресения його, майбутнього нового погляду на життя.
Він скоріше припускав тут самий тільки незбагненний тягар інстинкту, якого не міг подолати і через який не мав сили переступити (бо неспроможний до того і нікчемний). Він придивлявся до інших каторжників і дивувався: як і вони всі любили життя, як дорожили ним! Йому здалося, що саме тут, у тюрмі, всі ще більше люблять життя і цінують його, ще більш дорожать ним, ніж на волі. А яких же страшних мук і знущання зазнали деякі з них, особливо бродяги! Невже так багато може важити для них один якийсь промінь сонця, дрімучий ліс або струмок холодної води десь у далекій хащі, на який натрапив колись, може, позаторік, і про зустріч з яким бродяга мріє як про побачення з коханкою, бачить його уві сні, зелену травицю навколо, співучу пташку десь у кущі? Що більше він придивлявся, то більше бачив у них незрозумілого.
В тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись. Але зрештою багато що почало дивувати його, і він якось мимоволі почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільш почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз’єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні. В тюрмі були також заслані поляки, політичні в’язні. Ті просто вважали всіх цих людей за темних хлопів і згорда зневажали їх, але Раскольников не міг бути такої думки: він ясно бачив, що всі ці темні хлопи багато в чому розумніші за отих гордих поляків. Були тут і росіяни, які теж занадто зневажали цих людей, — один колишній офіцер і два семінаристи; Раскольников ясно бачив і їхню помилку.