Увечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідали йому лагідно. Він згадав тепер це, але ж воно так і повинно було бути: хіба не повинно тепер усе змінитись?
Він думав про неї. Він згадав, як весь час терзав її і краяв їй серце; згадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер оці спогади: він знав, якою безмірною любов’ю спокутує тепер усі її страждання.
Та й що таке ці всі, всі муки минулого! Все, навіть злочин його, навіть вирок і ув’язнення здавалися йому тепер, у першому пориві, чимсь далеким, дивним, що мовби навіть і не з ним трапилось. А втім, він не міг того вечора довго і весь час про щось думати, зосередитись на чомусь; та він нічого б і не розв’язав тепер свідомо; він тільки відчував. Замість діалектики настало життя, а у свідомості мало виникнути щось зовсім інше.
Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря. В перші дні каторги він думав, що вона замучить його релігією, говоритиме з ним про Євангеліє і нав’язуватиме йому книги. Але, на великий його подив, вона й разу не заговорила про це, й разу навіть не запропонувала йому Євангелія. Він сам попросив його у неї незадовго до того, як захворів, і вона мовчки принесла йому книгу. Та він досі її не розкривав.
Він не розкрив її і тепер, але одна думка промайнула в нього: «Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення, принаймні...»
Вона теж весь той день була схвильована, а вночі навіть знову захворіла. Але вона була така щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки сім років! На початку свого щастя, іноді, вони обидва ладні були дивитись на ці сім років як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом...
Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім невідомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді, — а цю розповідь нашу закінчено.
МЕТЕЛИКИ І СВІЧКИ
«...В глиб вітчизни втече, чи як? Але ж там мужики живуть, справжні, сірі, російські; отже, сучасно розвинена людина скоріше в тюрму піде, ніж з такими іноземцями, як мужички наші, жити, хе-хе! Та це все дурниці, ще не головне. Що таке: втече! це сама форма, а головне ж не те; не через те тільки він не втече від мене, що нікуди втекти: він у мене психологічно не втече, хе-хе! Чуєте, який вираз! Він за законом природи в мене не втече, хоч би навіть і було куди втекти. Бачили метелика коло свічки? Ну, то отак і він увесь час, увесь час буде коло мене, як коло свічки, кружляти; воля немилою стане, почне замислюватись, заплутуватись, сам себе геть усього заплутає, мов у тенетах, затривожить себе до смерті!..»
Федір Достоєвський. Злочин і кара
«Незграбний» геній
Отже, «Злочин і кара» Федора Достоєвського. Серед творів XIX століття, безперечно визнаних класичними, важко дібрати ще хоча б один такий, читацьке ставлення до якого змінювалося б і так багаторазово, і так радикально. Навіть на пам’яті мого покоління.
Та що вже там покоління — наведу власний читацький приклад. Не тому що він мій, а тому що типовий.
Старший школяр і студент 1970-х з інтелігентної сім’ї мав любити Достоєвського взагалі і цей, хоча й зіпсований шкільним викладанням роман, зокрема, бо «достоевщина» була лайкою в устах Леніна і Сталіна. А ми ж бо їх обох, м’яко кажучи, не шанували.
Аспірант і член Народного Руху України (часи горбачовської «перебудови») мав не любити Достоєвського, бо мріяв про державну незалежність України, — а ті, хто любив Достоєвського, мислили здебільшого проімперськи. Ще й наводили прикрі для мене цитати з його публіцистики, насамперед із «Щоденника письменника».
Потім прийшли «складні часи» — «шалені 90-ті», коли «достоевщина» раптом поперла звідусіль, а проект «добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить» (до речі, не Раскольниковим уперше введений в обіг «прогресивної інтелігенції») — не виглядав таким уже й штучним. Кафедри та відділи закривали, науковців скорочували — і, маючи час і натхнення перечитати Достоєвського, ми із сумом визнавали його актуальність — і плавно вийшли на філософську тему «Достоєвський і XXI століття». Адже ніхто так точно не «римується» із цим століттям, як саме Федір Достоєвський. І щодалі, на жаль (!), точніше...