По закінченні другого, від Різдва Христового, тисячоліття виникла мода на «кращі світові десятки». І якби скласти таку десятку найкращих письменників другого тисячоліття (наприклад, шляхом опитування сучасних письменників, критиків, літературознавців, за кількістю перевидань і т. п.), то Достоєвський, поза всяким сумнівом, увійшов би до цього переліку десяти геніїв світової літератури.
Однак за життя Федора Михайловича Достоєвського за межами Росії не знали навіть письменники (натомість на Заході прекрасно знали Тургенева, його ровесника й суперника). На батьківщині ж метри літературознавства не мали його за більш важливого літератора, ніж Некрасов і Чернишевський, Лесков і Гончаров, взагалі не виокремлювали зі школи красного письменства 1840-х років, де вчителями були практик Гоголь і теоретик Бєлінський. А у XX столітті такий визначний майстер світового роману, як Володимир Набоков (котрий, однак, навряд чи увійшов би до «десятки»), досить переконливо розвінчував стилістику романів Достоєвського, слушно називаючи її «незграбною».
Попри цю «незграбність» (ба навіть, як далі буде видно, завдяки їй) Достоєвський, гадаю, не тільки для автора цих рядків залишається кимось на кшталт скандального родича, від якого не знати чого чекати і до примх і витівок якого не знати як ставитися.
«...трохи цієї української поезії...»
Достоєвський починається й закінчується парадоксом. Він — низка неузгоджених і, що важливо, неприхованих суперечностей. Суперечливою є композиція його романів, суперечливою є і сама його фраза (звідси й «незграбність»). Суперечливе його життя, навіть походження.
Так, слова «Петербург» і «Достоєвський» у світовій культурі стоять в одному смисловому ряду. Достоєвського вважають найбільш петербурзьким письменником, а образ імперської столиці, створений Достоєвським, — найглибшим та найправдивішим. Як відомо, одним із центральних протистоянь російської культури є протистояння «одвічної» столиці Москви (суто російської, народної, хлібосольної, Білокам’яної...) — і штучного, прорубаного Петром І вікна в Європу.
Тимчасом Достоєвський народився, провів дитинство й отроцтво в Москві. «Найбільш петербурзького письменника» породили дві протилежні Петербургу культурні стихії. З московської купецької родини походила його мати. Батько ж письменника, військовий лікар — родом із Брацлава, з української попівської сім’ї.
Михайло Достоєвський заново набув звання спадкового дворянина (заново — бо насправді міг би пишатися родовитістю навіть серед московських бояр). Рід Достоєвських поповнив собою литовську шляхту ще на початку XVI століття, а саме 6 жовтня 1506 року, коли предок письменника Данило Іванович Іртищевич отримав від пінського князя грамоту на володіння білоруським селом Достоєвом. Петро Достоєвський, його нащадок, 1598 року був обраний до сейму. Він обіймав посади маршалка Пінського повіту і члена Головного трибуналу Великого князівства Литовського.
Шляхтичі Достоєвські, твердо стоячи на канонах православ’я (родова риса, варта пильної уваги біографів Федора Михайловича!), Берестейської унії 1596 року не прийняли. І, як наслідок цього, були витіснені з полонізованої литовсько-білоруської шляхти до стану духовенства.
Далі ми вже бачимо Достоєвських в Україні. Так, у XVII столітті ієромонахом Києво-Печерської лаври був ніхто інший, як Акиндій Достоєвський. «Коли мої предки покинули темні ліси і багнисті болота Литви, — писала дочка письменника Любов Федорівна Достоєвська, — вони були, певно, осліплені світлом, квітами та еліністичною поезією України; їхня душа була зігріта південним сонцем і вилилась у вірші». Любов Достоєвська з родинних легенд знала про те, що один з її предків (може й сам ієромонах Акиндій) був українським поетом XVII століття, автором «буколічної поеми», яка, на жаль, не збереглася.
У XVIII столітті історія родини Достоєвських пов’язана з Брацлавом на Поділлі, де вони були священиками. Дід письменника, отець Андрій Достоєвський, дослужився до брацлавського протоієрея. На початку XIX століття батько письменника, Михайло Андрійович, закінчив Подільську семінарію, однак вирішив продовжити освіту в Московській медико-хірургічній академії. «Мій дід Михайло, — писала Любов Достоєвська, — виніс трохи цієї української поезії в бідній торбині мандрівного учня, що покинув батьківську оселю, та зберігав цю поезію в глибині душі, як милий спогад про далеку вітчизну. Пізніше він передав цей дар обом своїм старшим синам — Михайлу та Федору».