Сам автор «Злочину і кари» прекрасно знав історію свого роду, як, до речі, й історію Великого князівства Литовського. Тому прізвище одного з важливих персонажів роману — Свидригайлов — аж ніяк не є випадковим, про що далі буде...
«...те дивне й ущипливо-солодке почуття...»
Звернімось, однак, до визначальних сторінок життя самого письменника. А саме до того часу, коли його, 15-річного, батько відвіз разом із старшим братом Михайлом до петербурзького Головного інженерного училища.
Завдяки цій події Достоєвський прекрасно запам’ятав себе 15-річним. Запам’ятав, чого саме чекав від столиці.
Він чекав не більше й не менше, як на зустріч із «високим і прекрасним». Він так і вважав ці слова за одне слово, навіть «словечко», пригадуючи вже на схилку життя: «...тоді це словечко було ще свіже й вимовлялося без іронії. І скільки тоді було й ходило таких прекрасних словечок! Ми вірили у щось пристрасно, і хоч ми обидва чудово знали все, чого треба було на іспит з математики, проте мріяли ми лише про поезію і про поетів. Брат писав вірші... я ж творив подумки роман з венеційського життя. За два місяці перед тим загинув Пушкін, і ми збиралися з братом, діставшись Петербурга, відразу ж сходити на місце двобою і пробратися в колишню квартиру Пушкіна, аби побачити ту кімнату, що чула його останній подих».
Однак брата майбутнього письменника до училища не прийняли за станом здоров’я. Федір залишився сам на сам — а втім, йому не довелося зазнати справжньої самотності та буденних злиднів життя бідного студента з провінції, що їх він потім змусив пережити Раскольникова. Як студент Головного інженерного училища він жив на казарменому становищі, і його мінімальні потреби були забезпечені. Щоправда, в одному з найкращих на той час вищих навчальних закладів Росії навчалося багато «золотої» молоді, дітей генералів та вищих посадових осіб імперії, і Федір — юнак із небагатої родини — почував себе ніяково серед однокурсників, які не хотіли відмовлятися від своїх барських звичок, котрих не могли собі дозволити бідні студенти. Та й начальство училища і педагоги неоднаково ставилися до генеральських синків і до сина якогось відставного лікаря. А тут ще 1839 року Достоєвський отримав звістку про раптову, за темних обставин, смерть батька. Тоді й стався з ним перший напад страшної хвороби, що мучила письменника решту життя, — епілепсії. Відтак епілептик трапляється мало не в кожному його романі, і цей епілептик знає, зі свого «духовного досвіду», дещо, чого не знають інші персонажі — і тим певним чином підноситься на більш високий щабель розуміння реальності, аніж вони всі. Наперед зауважимо, що у «Злочині і карі» цей епілептик — Свидригайлов.
Одначе повернімося до студента Достоєвського. Він стійко перетерпів усі життєві негаразди, Раскольниковим не став. Наполегливо й вдумливо вчився (крім технічних і природничо-математичних наук, в училищі викладали іноземні мови, російську літературу, історію, архітектуру й живопис). Однокурсники гідно оцінили юнака — а серед них були майбутній письменник Дмитро Григорович, майбутній художник Костянтин Трутовський, учений-фізіолог Ілля Сеченов і, звичайно, здібні військові, що надалі здобули «славу російській зброї» (зокрема, організатор оборони Севастополя Едуард Тотлебен і герой Шипки Федір Радецький). Отже, годі дивуватися, що за такого інтелектуального потенціалу і невузької освіти багато хто зі студентів серйозно, фахово займався літературною працею. Вони багато читали різними мовами й обговорювали прочитане.
Федір, як і раніше, ділився літературними планами і літературними враженнями з братом Михайлом — тепер уже в листах. «Бальзак — великий! — пише він братові про сучасного письменника, якого дехто вважав просто модним. — Його характери — витвори всесвітнього розуму! Не дух часу, але цілі тисячоліття приготували борінням своїм таку розв’язку в душі людини».
Закінчивши училище влітку 1843 року, Достоєвський дістав призначення в інженерний корпус Санкт-Петербурзької інженерної команди. Однак служба мало цікавила новоспеченого офіцера. Весь вільний час він обдумував літературні сюжети і перекладав із французької.
1844 року його переклад «Євгенії Ґранде» Бальзака з’явився друком у журналі «Репертуар і пантеон». Це був перший друкований твір Достоєвського. «...Його охопило те дивне й ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки».