Вік у «Злочині і карі» вказано точно: саме двадцятитрьохрічним був Достоєвський, коли вперше побачив свій текст надрукованим і отримав свій перший гонорар. Однак у романі «те дивне й ущипливо-солодке почуття» переживає ніхто інший, як Раскольников, і переживає не на старті, а на фініші свого «літературного проекту». Справа в тім, що єдину власну оригінальну (та й то у «співавторстві» з Наполеоном!) ідею Раскольников сформулював у своїй першій статті, яку призначав для публікації. А чи була вона опублікована, він не знав доти, доки іншим чином не звернув на себе увагу. Тоді й пригадалося: «щось таке вже читали». І лише тоді до «ідеї» студента, підозрюваного у вбивстві, почали ставитися серйозно.
Що ж, хіба не цього хотіла «прогресивна інтелігенція»? Хіба не віршував вождь руху прогресистів Микола Некрасов: «Дело прочно, когда под ним струится кровь»?!
Новий, але не Гоголь
Переконавшись, що й література може давати хліб, Достоєвський покинув службу. Однак важливість перекладу «Євгенії Ґранде» для подальшої літературної біографії Достоєвського полягала не тільки в цьому. Спроба «співавторства» з Бальзаком стала водночас і пошуком, і відкриттям молодим письменником свого місця в сучасній йому європейській літературі.
Через декілька років, по закінченні пори літературного учнівства, Достоєвський передав свій перший — власний, а не перекладний — закінчений твір колишньому однокурсникові Дмитру Григоровичу (той уже друкувався і мав знайомих літераторів). Рукопис називався «Бідні люди». Разом зі своїм другом — тоді ще молодим поетом Миколою Некрасовим — Григорович того ж вечора почав читати рукопис. Захопившись, друзі просиділи над ним майже до світанку. Дочитавши, пішли на квартиру глави «натуральної школи » і розбудили його криком:
- Віссаріоне Григоровичу, новий Гоголь народився!
- У вас Гоголі немов гриби родяться, — спросоння відповів роздратований Бєлінський.
Однак тут-таки сів читати — і того самого ранку привітав автора із вдалим літературним дебютом.
Ярлик «новий Гоголь» так щільно приклеївся до літературної репутації Достоєвського, що за ним іще майже ціле століття критика та читацька публіка не бачили: геній Достоєвського — абсолютно інший, здебільшого протилежний генію Гоголя.
Наприкінці XIX століття французький критик Е. М. де Вогюе навів у своїй статті фразу, яку почув у літературних колах Петербурга і яку там приписували Достоєвському: «Усі ми вийшли з “Шинелі” Гоголя». На цей час хибне протиставлення гоголівського і пушкінського напрямів російської літератури все ще лишалося чинним, і Достоєвського беззастережно зараховували до гоголівської школи — тим більше, що згадка про «Шинель» справді відіграє велику роль у «Бідних людях». Щоправда, йдеться не просто про згадку, а про порівняння з пушкінським (!) «Станційним наглядачем» — на користь останнього! На цьому вже у XIX столітті наголошували російські критики (наприклад, Василь Розанов, який рішуче відносив Достоєвського до пушкінського напряму).
1922 року в харківському журналі «Наука на Украине» з’явилася стаття видатного українського літературознавця Олександра Білецького «Достоєвський і натуральна школа, 1846 рік». Ось що, зокрема, він писав: «...я стверджую, що ані учнем, ані прямим послідовником Гоголя Достоєвський у першій своїй повісті не був». Білецький звернув увагу на «глибокі зовнішні та внутрішні відмінності... між лірико-епічним стилем Гоголя і лірико-драматичним стилем Достоєвського». Ідеї Білецького про лірико-драматичний стиль прози Достоєвського дістали розвиток у працях видатного російського вченого Михайла Бахтіна.
Сам Достоєвський завжди наполягав на драматичній формі свого першого твору і вважав це своїм відкриттям. Надалі він скористався ним для розробки нового типу прози і нової форми роману, який М. Бахтін називав поліфонічним (за аналогією з поліфонією — багатоголоссям — у музиці, наприклад у творах І. С. Баха). «Бідні люди» — повість у листах, де поки що звучать тільки два голоси — бідного чиновника Макара Дєвушкіна та дівчини Вареньки, до якої Макар ставиться із чистим почуттям любові, радше навіть батьківської. «Обидва кореспонденти, — зауважив О. Білецький, — весь час говорять про свої почуття та відчуття, говорять з такою гостротою й з таким напруженням, які ми в Гоголя якщо й зустрічаємо, то напевно не в безсловесного Акакія Акакієвича».