Отже, маленька людина у творі Достоєвського заговорила власним голосом!.. Це було так незвично для читачів, що вони змішували (і до сьогодні змішують) голос героя цього (і не тільки цього) твору Достоєвського з голосом автора. Аж ось як автор «Бідних людей» скаржився на своїх читачів: «В усьому вони звикли бачити пику письменника; я ж моєї не показував. А вони й не второпали, що це говорить Дєвушкін, а не я, і що Дєвушкін інакше говорити й не може».
Звідки Достоєвський «дізнався» про те, як говорить чи має говорити Дєвушкін? Слово «дізнався» беру в лапки, бо, звичайно, жодна людина такої освіти, вдачі, такого соціального стану, як Дєвушкін, насправді нічого схожого написати не спромоглася б. У тім-то й полягає майстерність письменника, щоб змусити читача, який прекрасно знає, що Дєвушкін так не зміг би написати, усе ж таки вірити, що це написав Дєвушкін...
«Знайомство з новою, досі зовсім невідомою дійсністю»
1847 року група петербурзької інтелектуальної молоді почала щоп’ятниці збиратися на квартирі співробітника міністерства закордонних справ Михайла Буташевича-Петрашевського. Обговорювали нові філософські та політичні ідеї, державний устрій Росії та можливості його поліпшення. Після французької лютневої революції 1848 року, відгомін якої прокотився всією Європою, розмови петрашевців набрали революційного характеру — та все ж то були лише розмови. Проте інформатори вже повідомили відповідні державні органи, і доноси у відповідних папках накопичувалися протягом року. 15 квітня 1849-го на черговій п’ятниці в Петрашевського Достоєвський читає один із найвідвертіших антиурядових маніфестів нещодавно померлого Бєлінського — його відкритий лист до Миколи Гоголя, заборонений цензурою. А вже 23 квітня 37 постійних учасників «п’ятниць» заарештовано і на сім місяців слідства ув’язнено в Петропавлівській фортеці. Вирок Петрашевському, Достоєвському та іншим найактивнішим петрашевцям — смертна кара. За мить до неминучої смерті на Семенівському плацу «усе життя подумки промайнуло, як у калейдоскопі, — швидко, як блискавка...», — згадував потім Достоєвський. І раптом верхи примчав ад’ютант царя й оголосив, що імператор «помилував»: замінив кожному з бунтівників смертну кару на чотири роки каторги, а після цього — служба рядовими солдатами. Отже, з петербурзькими петрашевцями миколаївський уряд розправився приблизно так само, як невдовзі перед тим з молодими українськими інтелектуалами — членами київського Кирило-Мефодіївського товариства. А Достоєвського, майже тридцятирічного, спіткала доля Шевченка, якому в такій ситуації було лише трохи за тридцять...
Шістнадцять діб у сорокаградусний мороз у відкритих санях везли Достоєвського та його товаришів до Тобольська. Там молодих каторжан відвідали дружини декабристів, Наталя Фонвізіна і Парасковія Анненкова, які двадцять років тому були такими ж молодими, добровільно приїхали до Сибіру розділити долю своїх чоловіків — так само тоді молодих і так само, як петрашевці, революційно налаштованих. Євангеліє, що подарували йому дружини декабристів, Достоєвський свято зберігав до самої смерті. Зовні на те Євангеліє в найменших дрібницях схожа книжка, з якої Соня Мармеладова читає Раскольникову про воскресіння Лазаря.
Отже: «Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, у фортеці тюрма». Те, що стало епілогом «Злочину і кари», насправді було прологом нового життя — людського і письменницького — Федора Достоєвського. На це він і натякає в останніх словах роману: «Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім невідомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді...» — власне, розповіді про магістральну лінію життя самого Достоєвського.
Умови життя і роботи у тобольській, потім омській каторжній тюрмі були справді жахливі. Достоєвський спав на спільних нарах (по три дошки на брата) з убивцями, злодіями, ґвалтівниками. А вдень, стоячи по коліна в холодній річці, каторжани розбирали старі іржаві човни. Тягати цеглу з берега на будівництво казарми вважалося роботою не з гірших...
А після усього цього на письменника чекала солдатська служба в Семипалатинську, що часто-густо була тяжчою за каторгу. Лише через кілька років Достоєвський знов здобув офіцерський чин. Тоді ж, у Семипалатинську, він уперше в житті покохав — і одружився.