Тим часом Микола І помер, і вже новий цар — реформатор Олександр II — «помилував» петрашевців (так само, як і Шевченка). 1859 року Достоєвському було дозволено повернутися до столиці. Він розпочинає «Записки з Мертвого дому» — спогади про каторгу.
Хто штовхає нашу молодь у достоевщину?
Знаючи — не тільки з Євангелія, а й з власного каторжного досвіду, що «кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, — і не приходить до світла», — Достоєвський сильніше від усіх своїх сучасників відчував катастрофічне, фізичне наростання зла у світі. Тому у відносно спокійному XIX столітті Достоєвського вважали жорстоким, темним, злим — така вже доля всіх пророків. І тільки коли критичне накопичення зла стає всім очевидним, Достоєвського починають перекладати мовами світу, наслідувати в літературах не тільки європейських, а й інших країн (насамперед США та Японії). І водночас — винуватити у протилежному: мовляв, це був надто вже оптимістичний, наївний письменник: вірив, що краса світ врятує і що кожен злочинець зазнає кари насамперед від власної совісті. І, врешті-решт, відкидати геть: як такого собі психопата, що приохочував молодь до шкідливої, як наркоманія, і до того ж не дуже зрозумілої звички (не в змозі її точно визначити, тоді саме й назвали «достоевщиною »).
Так, Микола Хвильовий 1926 року (у статті «Апологети писаризму») з обуренням заперечує думку свого опонента про те, що українській молоді не можна не читати Достоєвського, бо тоді вона не матиме європейської освіти: адже цей російський письменник заволодів думкою цілої Європи... Хоч би й так, відповідає М. Хвильовий: не можна «в ім’я російської літератури... штовхати кашу молодь в достоевщину».
Проте якщо «достоевщина» існує об’єктивно (чи то як звичка, чи то як спосіб або потреба життя), то, звісно, вона існувала й до Достоєвського та незалежно від нього, і він нікуди не «штовхав» молодь, а лише щось таке в ній помічав, чого до нього не помітили або не так виразно помітили. А вперше і найяскравіше цю звичку мислення, цей спосіб життя і, коли хочете, цю вікову потребу — цю «достоевщину» —письменник виявив і дослідив саме в романі «Злочин і кара».
Місце цього роману у творчій спадщині Достоєвського точно означив Дмитро Мережковський: «У Ґете — “Фауст”, у Шекспіра — “Гамлет”, у Данте — “Пекло”, — у кожного великого письменника є твір, є одна книга, в яку він вклав усю душу. Він постане з нею перед “страшним судом” нащадків. Така книга у Достоєвського “Злочин і кара”. Говорячи про неї, ми будемо говорити разом із тим про найвищі вершини творчості, яких будь-коли сягав його геній».
Тимчасом, мабуть, жоден шедевр світової літератури не створювався за таких жалюгідних життєвих обставин. Адже початок «нового життя» у столиці (або, сказати простіше, повернення фахового літератора до професійної діяльності) не було встелено квітами. Уважний читач «Злочину і кари» пригадає прекраснодушні видавничі проекти Разуміхіна. Щось на кшталт цього вигадали й брати Достоєвські. Однак пробитися до читацької маси (а щоб проект не став збитковим — читач мав бути саме масовим) двом нікому не відомим літераторам так і не вдалося. Після смерті старшого брата Михайла Федору дісталися в спадок не лише самі борги, а ще й братова сім’я на утримання. Смерть власної дружини й похорон за похороном — з таким тягарем, моральним і матеріальним, письменник був змушений піти на кабальну для нього угоду з видавцем Ф. Стелловським. За три тисячі карбованців Достоєвський продав Стелловському право на видання повного зібрання своїх раніше написаних творів у трьох томах та ще й зобов’язався написати для нього новий роман обсягом не менш ніж десять аркушів до 1 листопада 1866 року. Виплативши термінові борги, Достоєвський наприкінці липня 1865 року виїздить за кордон, у Вісбадені програє в рулетку все, що має, аж до кишенькового годинника. «В очікуванні» грошей увесь серпень живе в борг у Вісбадені в отелі, де йому нічого не дають їсти-пити, крім чаю, зрештою відмовляють навіть у найнеобхіднішому — свічці, а потрібно ж працювати не лише вдень, а й уночі. Так, виселений до найменшої кімнати отелю, без грошей, без їжі, без світла — Достоєвський, як то кажуть, на власній шкурі відчуває все те, що переживає його персонаж — відрахований за несплату студент Раскольников у своїй «кімнаті-труні».
Так минув серпень, а тоді — вересень. Роман писався досить швидко, бо вибору автор не мав. Не було і грошей — та й звідки вони б узялися? Вихід лишався один — спробувати перепродати той самий роман, який подумки, в розмовах і в листах Достоєвський уже називав «романом Стелловського». І письменник наважується на лист успішному видавцеві Михайлу Каткову. Цей лист так багато пояснює, що варто прочитати його майже цілком і в оригіналі.