Останній у своїх лекціях американським студентам поставив собі за мету неодмінно «розвінчати» Достоєвського як митця. Ось що він говорив із приводу психологічної мотивації злочину Раскольникова:
«Чувствуя слабость своей позиции, Достоевский притягивает всевозможные мотивы, чтобы подтолкнуть Раскольникова к пропасти преступных искушений, которая, как мы обязаны верить, разверзлась перед ним старанием немецкой философии. Унизительная бедность, не только его собственная, но и горячо любимой сестры и матери, готовность сестры к самопожертвованию, низость и убожество намеченной жертвы — такое обилие попутных причин показывает, что Достоевский и сам чувствовал шаткость своих позиций».
Таким чином (за Набоковим), в «німецькій філософії» (тій самій, від якої походять обидві ідеологічні зарази XX століття — комунізм і фашизм) жодної небезпеки нема. Виявляється, суть справи в особі й обставинах життя самого «ідейного» вбивці:
«Прежде всего, Раскольников — неврастеник, а искаженное восприятие любой философской идеи не может ее дискредитировать. Достоевский скорее бы преуспел (у дискредитації «ідеї Раскольникова». — В. 3.), сделав Раскольникова крепким, уравновешенным, серьезным юношей, сбитым с толку слишком буквально понятыми материалистическими идеями. Но Достоевский прекрасно понимал, что из этого ничего не получится, что если бы даже подобный уравновешенный молодой человек проникся нелепыми идеями, перед которыми не устояла слабая психика Раскольникова, здоровая человеческая природа удержала бы его от умышленного убийства. Ибо отнюдь не случайность, что все преступники у Достоевского... не в своем уме».
У рукопису лекцій, який Набоков дбайливо зберіг для нащадків, після наведених рядків була ще одна фраза, яку він закреслив (на щастя, не так дбайливо), а упорядники посмертного видання лекцій — відновили: «Нет ничего удивительного, что заправилы недавно свергнутого немецкого режима, основанного на теории сверхчеловека и его особых прав, тоже были или неврастениками, или обыкновенными уголовниками, или теми и другими одновременно».
Чому ж Набоков це закреслив? А саме тому, що наведений ним тоді ще свіжий історичний приклад, як і безліч фактів історії до і після, доводять протилежне сказаному перед тим Набоковим: відіграти певну роль в історії може — саме й лише — спотворене сприйняття раціональної ідеї.
Ніцше і Маркс з огидою відвернулися б від Освенциму й ГУЛАГу, а їхні «крепкие, уравновешенные, серьезные» послідовники й донині кажуть, що Освенцим не має жодного стосунку до теорії надлюдини, а ГУЛАГ — до наукового комунізму. Цих «крепких, уравновешенных и серьезных» важко збити з пантелику — проте не вони творять історію. Вони її вже потім пробують якось виправити й зробити хоч трохи прийнятною для власного виживання, для виживання друзів та родини, а як пощастить — то, на певний час, і країни. Такий Разуміхін у «Злочині і карі».
А от Раскольников — не такий. Він — так! — неврастенік. Він — так! — став кримінальним злочинцем. І саме тому є ідеальним типажем справжніх творців історії, хоч би що казали ті, хто, як-от Набоков, шукають у житті раціональної гармонії. На щастя для їхнього особистого життя і на нещастя для їхнього пошуку, самі вони не схожі на Раскольникова. Вони зневажають таких людей, як Раскольников, і не можуть припустити, попри всю очевидність, що історію творять саме раскольникови. Ані розуміти Раскольникова, ані пожаліти його, ані пробачити йому — вони не в змозі.
А чим, власне, Раскольников винний? Тим, що інфантильний? Таж це вважають ознакою геніальності!.. Ну скажіть: спало б на думку якомусь Разуміхіну, щойно отримавши потом і кров’ю здобутий гонорар, увесь його спустити на рулетці?.. Отож-бо!
Так, подумки ходячи цим вузьким колом, а фізично ще вужчим готельним номером у Вісбадені, розмірковував автор щойно розпочатого роману, якому судилося чи не одвічно спантеличувати «незміцнілі душі». Особисто ж для нього ситуація складалася не так вже й погано: видавець «Русского вестника» на публікацію погодився, гроші надіслав, із вісбаденської тюрми (не гіршої ж від омської!) можна було вибиратися — і роман, частинами, став друкуватися в журналі...
Однак подальші події знов мало не довели до божевілля не лише автора роману, а й усю читацьку й нечитацьку спільноту.