Життя як дзеркало літератури
В одному з листів з приводу початку публікації роману Достоєвський пише, що редакція «Русского вестника» згодилася на його пропозицію «з радістю, бо з красного письменства в них на цей рік нічого не було: Тургенев не пише нічого, а зі Львом Толстим вони посварилися» (через численні непорозуміння щодо друку саме в цей час «1805 року» — журнального варіанта перших розділів «Війни і миру»). Не маючи вибору, редакція журналу розпочала публікацію, хоч Достоєвський надав для друку лише малу частину ще не дописаного твору.
Щоправда, в ті часи такі речі робилися досить часто: автор писав кожну частину твору для наступного числа журналу. Проте треба було зовсім не знати Достоєвського як людину, щоб не відчувати страшного ризику такого рішення.
Роман писався й друкувався поспіхом — таким, не «вичитаним» як слід, без будь-якої редактури, публікується досі, і в цій «сирості» є своя принада (а для літературних пуристів на кшталт Набокова — «незграбність»). Так, молодшу дівчинку Мармеладових у перших частинах роману автор називає Лідою, надалі — Леною; нещасну жертву Раскольникова — то колезькою реєстраторшею, то колезькою секретаршею, а це за «Табеллю про ранги» аж на чотири класи вище, а отже суттєво для перших читачів роману, які мислили сучасне суспільство саме в таких категоріях... Словом, проза Достоєвського ставала дедалі непередбачуванішою — і не знати в які хащі автора вела... До того ж у хід публікації втрутилася ще більш непередбачувана російська історія.
Перші дві частини «Злочину і кари» побачили світ у січневому та лютневому числах «Русского вестника» за 1866 рік і захопили увагу численних читачів. (Коли восени того ж року юна Анна Снєткіна — майбутня друга дружина письменника — входила до його будинку, щоб писати під диктовку автора вже новий роман про «Вісбаденський жах» — «Гравець», — вона, за її власним спогадом, була вражена тим, що будинок «той самий», у якому «мешкав» Раскольников, — отже, вона, як багато інших молодих і немолодих людей, уже почала читати «Злочин і кару» в журналі.)
Достоєвський саме закінчував остаточну підготовку чергових частин роману для березневої книжки «Русского вестника», яка мала вийти на початку квітня, — аж тут 4 квітня пролунав постріл в Олександра II молодого терориста, студента Дмитра Каракозова.
Постріл Каракозова поклав початок цілій серії замахів, останній з яких таки призвів до загибелі Олександра II (до речі, чи не наймудрішого з усіх російських царів, який здійснив одну з перших у Росії ліберальних «перебудов», зокрема 1861 року скасував кріпацтво). Подія 4 квітня 1866 року глибоко вразила Достоєвського, а ім’я Дмитра Каракозова відтоді не залишало його свідомості та його рукописів. В останньому, незакінченому романі «Брати Карамазови», де Достоєвський спробував дати синтез усіх подій та ідей свого часу, середнього з трьох братів (без урахування незаконнонародженого вбивці Смердякова) звуть Дмитром.
Та якщо самого письменника приголомшив збіг його думок про вбивство «з ідейних міркувань» із тим замахом на вбивство, що стався в житті, то редакцію «Русского вестника» цей збіг просто-таки налякав. І замість продовження роману в березневій книжці була додрукована сторінка з повідомленням про замах Каракозова, а на обкладинці вміщено повідомлення: «Продовження роману “Злочин і кара” відкладається до наступної книжки, оскільки хвороба перешкодила авторові переглянути рукопис перед друком, як він того бажав».
Потім був суд над Каракозовим, і терориста-невдаху засудили до страти. Що таке бути засудженим до страти — це Достоєвський відчув на собі і на все життя запам’ятав. І тут, як і у своєму випадку, чекав він на помилування. Проте не дочекався: студента було страчено. Достоєвський вважав страту невиправданою жорстокістю, до того ж «революційні дії» Каракозова насправді не завдали цареві шкоди — як колись революційні слова петрашевців...
А якби замах удався?..
Достоєвський був противником царевбивства взагалі й палким прихильником Олександра II зокрема (якому був і особисто вдячний за визволення із заслання). Втім, йому, звичайно, вистачало об’єктивності для того, щоб зрозуміти аргументи терористів: нехай цей цар і непоганий, може, він і людина прекрасна — проте ми хочемо вбити не так його, як саму ідею самодержавства. Отже, таке собі специфічне вбивство: ідеологічне, заради ідеї...
Однак Достоєвський уже надав усі аргументи для такого вбивства ще до замаху Каракозова (і тепер, може, з жахом думав: а чи не вплинув Раскольников своєю аргументацією «вбивства заради людства» — на Каракозова?!!). Адже злочин Раскольникова — саме ідейний, ідеологічний.