Попри це твір Достоєвського за жанром слушно вважають детективним романом. Є там і розумний герой-детектив — слідчий Порфирій Петрович, який веде справу, «справу, — як від самого початку підозрює він, — фантастичну, похмуру, справу сучасну, нашого часу випадок, коли помутилося серце людське... Вбили за теорією».
Дмитро Мережковський писав:
«В этой-то теоретичности преступления и заключается весь ужас, весь трагизм положения Раскольникова. Для него закрыт последний исход согрешивших — раскаяние, для него — нет раскаяния, потому что и после убийства, когда угрызения жгут его, он продолжает верить в то, что оправдывает его убийство... Самая отвлеченная, неутолимая и разрушительная из страстей — фанатизм, страсть идеи... Есть что-то поистине ужасающее и почти нечеловеческое в... фанатиках идеи... Жизнь, страдания людей — для них ничто; теория, логическая формула — всё».
Розколотий час і спресований простір
Ось тут ми і виходимо на головний парадокс роману. Автор, залишивши великому роману ту саму назву, яку він придумав для невеличкої повісті, свідомо дав підстави читачеві звинуватити його в абстрактному психологізмі. Цей абстрактний психологізм справді був первісною, докорінною вадою повісті, задуманої Достоєвським. Саме зрозумівши це, письменник вирішив не обмежуватися повістю, а написати великий роман.
До речі, спільною рисою всіх романів Достоєвського є те, що вони народжуються з авторської самокритики. Висунувши якусь тезу, автор у процесі її розгортання в цілий сюжет з усіма хитромудрощами самого життя, поданого засобами мистецтва, виявляє логічну хибність кожної початкової тези. І тоді з виправлень, уточнень виникає сюжет, виникає весь роман.
Така авторська самокритика тісно пов’язана із зображенням самокритичного героя. Порівнюючи Раскольникова з іншими «ідейними» злочинцями світової літератури (у творах Байрона, Стендаля), Дмитро Мережковський доходить такого висновку: «Корсар, Жюльен постоянно рисуются, как будто играют роль, наивно верят в свою правоту и силу. А герой Достоевского уже сомневается, прав ли он. Те умирают непримиримыми, а для него это состояние гордого одиночества и разрыва с людьми — только временный кризис, переход к другому миросозерцанию».
Отже, під час написання роману Достоєвський поступово відмовився від ідеї про муки совісті, нібито неминучі для кожного злочинця. Те, що такі випадки Достоєвський бачив на власні очі, ще не означає, що у цьому — «Божа правда» та «земний закон» і що друге дорівнює першому.
Достеменна ідея роману полягає у моральній необхідності покарання злочину Раскольникова — покарання не зовнішнього, а внутрішнього. Достоєвський ще раз переконався у тому, що як митець він не має права довірятися лише особистому досвіду (а здавалося б, міг би цілком покладатися на багатий життєвий досвід — та ще й який!). Досвід досвідом, проте для художника має існувати якийсь інший, важливіший закон. Звести «реалізм» Достоєвського до змалювання чи прояснення конкретної ситуації в конкретному суспільстві, власне, означало б винести не лише його роман, а і його художній метод за межі мистецтва.
Адже мистецтво — не аргумент у політиці, не ілюстрація до підручника з історії. І особистий злочин Раскольникова, і його особиста кара насправді мають дати читачеві уявлення не про його «нігілізм» чи то авторський «антинігілізм», а про один із можливих шляхів у людському серці — і до людського серця.
Отже: про що, власне, «Злочин і кара»? Про злочин невдахи-студента Раскольникова? Про кару, яку він сам на себе наклав, бо совість його замучила?
Здавалось би, для знаків питання тут давно немає місця. Школярі й студенти всього світу за останні сто років сто мільйонів разів пробубоніли цю мантру, не дуже-то й старанно ставлячи знаки оклику там, де насправді — байдужі крапки. Дурний студент убив сокирою стару лихварку. Про що невдовзі пошкодував, бо не можна ж отак ні сіло ні впало вбивати людей. І крапка.
Не можна? Проте вбивають. Сьогодні, у XXI столітті. В «освіченій» Європі. Наприклад, десь на порозі тієї саме горлівської середньої школи № 73, де мені й моїм однокласникам найгуманніша радянська освіта втовкмачувала ази достоєвського гуманізму. Колишні однокласники й убивають. Одне одного. Біля руїн, що колись були школами, педінститутами, університетами...
Біля руїн достоєвської культури?
Чи ж усе не так: Федір Михайлович вічно живий, про все попереджав, а ми й наші горе-педагоги, як завжди, все зрозуміли із точністю до навпаки?